Частина 4 «Не все довговічне»

       1

Відтоді як маленький Джоні явився на світ Божий, промайнуло сім днів. Це були надзвичайно нудні і похмурі дні. Кожен день заступав на інший зі швидкістю равлика. Кожен наступний день не відзначався нічим особливим за попередній. Час у лікарні зазвичай збігає дуже довго, мов уповільнений режим перегляду фільму. Але цих сім днів спливали ще довше. Позаяк у палаті, куди помістили дівчину одразу після пологів, не містилося таких цінностей, як книжки або журнали, а про телебачення краще не згадувати. Це було для даної палати нечуваною розкішшю, яку не могла собі дозволити влада. Пацієнтів там бути не могло, оскільки Німерію перемістили до окремої палати, спеціально відведену для однієї людини. Площа палати на око сягала удвічі менше, ніж у тій, де Німерія провела дванадцять днів, і тому розмістити там другого пацієнта майже неможливо. І хто в адекватному розумінні вислуховуватиме крики вагітної жінки, що народжує? Палата не була оснащеною навіть телевізором, щоб дізнатися, що ж коїться у світі поки вона лежить в лікарні. І погода, як на зло, додавала більш депресивного забарвлення цій картині. Чорні, як смерть хмари, упродовж тижня, важким тягарем заступали над яскравою, ідеально круглою кулькою, не даючи проходу яскравим і теплим променям сонця. На вулиці було тьмяно і настрій впав зовсім не до веселощів. Здавалось, ніби за останній день темрява висмоктала все добро з цього світу, як кровожерливий дементор5, адже, спостерігаючи за погодою через вікно, – Німерія не бачила ніякого просвіту. Дощ то лляв, мов з відра, то переставав, але хмари нікуди не зникали. Вони все ще залишалися, полишаючи по собі темний слід тривоги та неспокою, обтяжуючи Землю знавіснілою тінню, що сіяла паніку серед простодушного народу. Їхній розгніваний брат – вітер, час від часу здував листя з дерев і капелюхи з людей. Іноді досягав такої швидкості за секунду, що молодій мамі було лячно за людей, яких ось-ось здує. Дороги все ще залишалися вологими, де-не-де просвічувалися калюжі у ямах та дірках доріг. Наприкінці тротуару теж збиралося трішки води, та що не поступала вчасно у водостік. Вода надовго залишалася й на дахах будинків і машин. Куди не повернеш погляд – волога усюди. Погода заставляла вдягатися у теплу одежину і прихопити з собою парасольку на додачу. Наче вони здатні боротися з вітром. Похмура погода не досягала до дівчини, адже у палаті було не те що тепло, було спекотно, мовби у Сафарі. Але дивитися на погоду навіть крізь зачинене вікно: не викликало ніякого бажання.

     Перші три дні проминули з неймовірною швидкістю. Ніби варто клацнути пальцем і три доби спливли, як і небувало. Ті дні і ночі втомлена Німерія провела здебільшого серед царства сновидінь. Важкі пологи далися взнаки, а лікарі лише підживлювали сон новоспеченої матусі сильними ліками. Бувало вона прокинеться після п‘ятнадцяти-годинного сну, а ніби й не спала. Повіки злипаються до купи. Рот тягнеться у театральному позіханні. Світ пливе тихою водицею, наче у човні. Виникала коротка мить дезорієнтації, в ході якої Німерія непомітно засипала. Вона ще кількоро разів прокидалася, але майже нічого не пам‘ятала. Усе затягнулося туманом. З того часу в Німерії залишилися спогади про те, як вона із титанічними зусиллями благала побачити свою малечу, свого сина, витвір мистецтва, котрий вона плекала цілих дев‘ять місяців. Вона не мала змоги його побачити після пологів, бо втома підкорила її. Почула лише верески дитинчати, які сповіщали про його успішний вихід на світ і заснула. Проте лікарі всіляко відмахувалися від дівчини, мовляв, що в хлопчика виникли непередбачувані проблеми зі здоров‘ям і вони не можуть його принести матері, як би вона не домагалася зустрічі. Відвідувачів, на пам‘яті Німерії, також не залишилося. Одного разу вона вже вкотре прийшла до тями (який це був раз – важко судити, оскільки вона збилася з ліку), і зауважила кілька кошиків з пакунками різноманітних солодощів, фруктів та овочів, а також з різними словами підтримки і найкращими побажаннями від коханого чоловіка та найближчих друзів. Від батьків кошика не прибуло. У листівці Бен згадував про малого Джоні, переконавши дружину, що з хлопчиком усе під контролем. Отож, видихнувши з полегшенням наплив густого повітря й почастувавши двома соковитими яблуками, – Німерія знову відключилася. Колишня сила, якою вона могла похвалитися перед появою первістка, – категорично відмовлялася повертатися до неї, через що жінка завжди почувалася надзвичайно втомленою і вимученою, ніби старий лимон, а ще самотньою і покинутою. Чомусь завжди, коли ми залишаємося наодинці – до голови лізуть подібні думки, неначе наш мозок всяко намагається позбутися свого носія.

     Залишатися у лікарні не кортіло ні хвилини, але лікарі під прицілом не відпускали. Стандартний час, за який відпускають жінку з новонародженим дитинчам на руках додому – три дні, за умови, якщо не виникло жодних проблем як у матері, так і в малечі. Але Бен вдався до лукавства у тому листі. Він дещо применшив стан їхнього сина, в якого насправжки виникли тимчасові проблеми з серцем. Лікарі вирішили не ризикувати і головний лікар даної дільниці видав наказ, щоб вони побули у лікарні тиждень, якщо за тиждень нічого не зміниться – Німерію відпустять, а сина залишать у бебібоксі для повного оздоровлення. Якщо прийдуть зміни і на краще – ясна річ, їх відпустять, ніхто їх тут не держатиме проти їхньої волі, але не раніше зазначеного часу. А якщо виникнуть непередбачувані ускладнення – доведеться діяти, виходячи з обставин. Такі правила. І лікарі бояться їх порушити. Проте, хто цих правил додержується, якщо до влади може прийти хто завгодно? Певна річ, що в тих, в кого деренчать кишені з грішми, – правил не існує і ніколи не існувало. Яка влада такі й закони. Німерії здавалося, що лікарі були б самі не проти вже наступного дня спекатися їх з Джоном, голосно зачинивши за собою двері, але раптом з'явиться якась перевірка, а їх немає на місці, або ж іще гірше: з Німерією чи Джоном щось трапиться? Тоді приїде піджак для вияснення обставин і лікарям буде непереливки. Хоча, Німерія була певна, що й у таких випадках у лікарів існує заздалегідь утворений план дій. Найбільше жінка боялася, аби лікарі не скривдили її хлопчика, бо не довіряла їм. Віддати свою дитину на поталу цим людям-чудовиськам, те саме, що й кинути немовля у глибоку водойму з неймовірно низькою температурою та бурхливою течією.