Частина 2 «Оракул»

1

- Ти не відповіла куди ми йдемо, – запитала Берту стурбована і чимось трішки перелякана Німерія.  

    - Прийдемо – побачиш, – швидко і невиразно відповіла Берта, поглядаючи час від часу то на Німерію, то на квартал, яким вони простують. У Берти ще із старшої школи була справжня катастрофа у ротовій порожнині, через що вона вимушена, супроти своїх бажань, носити ці противні, болючі залізяки, що безцеремонно впиваються у вразливі, безневинні ділянки дівочого тіла. 

      - Ти знаєш, я не люблю сюрпризи, – наполягала на розгорнутій відповіді Німерія. 

       - Я певна, що цей тобі явно припаде до душі.  

   - Далеко нам ще йти? – нетерпляче, опустивши голову до низу, і, перелічуючи камінці під ногами, що встеляють дорогу упродовж останніх метрів сто, запитала Німерія. 

       - Два квартали.  

    Німерія роздивилася тутешню територію і могла з точністю сказати, що гіршого вона ще не бачила. Навіть погода у тутешньому місці підвела. Темні, грозові хмари звисають понад головами дівчат, закриваючи їм просвіт. Легкий теплий вітерець куйовдить дівчатам волосся і підштовхує їх до назначеного місця. І навіть сонце і те підводить, бо заходить за горизонти видимості. На вулиці тліє й темніє, немовби сам сатана піднявся із надр своїх підземель, щоб посіяти паніку та розбрат серед людей.

   - Не можу дочекатися, щоб поглянути на твій сюрприз, – нетерпляче мовила Німерія, вивчаючи навколишнє середовище. Схоже, у неї щосекунди уривався терпець. 

    Дівчата пройшли повз два старих та повалених будинки з зеленим парканом, що зрівнявся з землею, фарба якого давно вже стерлася з лиця землі. Порослі зеленню квартали та криві дороги з гравію – лише доповнюють жаскі відтінки видива.  

       - Ти не переживай, вже майже прийшли, – вирішила заспокоїти подругу Берта. Проте Німерію її слова не зовсім переконали. Дівчина шукала очима ворон і не помітила, як перечепилася через камінь і ледь не впала.  

        - Дивись під ноги, – зауважила Берта. 

   - Ти помітила, що тут немає нікого живого? – насторожилася Німерія. 

   - Тут завжди так, ти що, ніколи не ходила цими дорогами? 

     - Я не про це, тут немає жодного пса чи принаймні птиці, які би хоч якось розрядили цю моторошну місцину. 

        - От лише не кажи, що ти злякалася.  

      - Це пранк? Мене зараз викрадуть і триматимуть у неволі, доки якийсь хлопець не прийде мене й не визволить, як бравий лицар за сивої давнини? – почала драматизувати Німерія. 

      - Я тобі давно казала: з такими фантазіями, як у тебе, й ворога не потрібно, – виказала наплив отруйних думок, що зібралися у нетрях її грудей, Берта, і пустила ледь помітну посмішку у сторону Німерії. – До речі, ми вже прийшли, – закінчила наче не довершене речення Берта.  

   Перед Німерією повстала будівля білого, дуже брудного кольору, що теж починає обвалюватися з двох боків. З одного боку стіна дала тріщину. Завішені вікна зсередини якимсь лахміттям з поламаними рамами. Німерія кинула погляд у низ і побачила ґрунтову стежку, що вела із будинку. Підняла голову і побачила три поламані сходинки, до котрих невпинно підбирається старість. Посередині третьої сходинки стирчить величезна діра. Крізь неї, мабуть, не тільки миша, там цілий слон провалиться. Перед дівчатами височіє старий і косий паркан чорного кольору. А за парканом, зрештою як і всюди, – поросло різною дикою живністю, іза чого стежка здається не проглядною. Усе довкруж виглядало настільки занедбане і безладне, неначе тут уже давно ніхто не проживає. Як мінімум років двадцять, якщо допустили до такого... 

   - Сюди, – показала похапцем рукою Берта і дзоркнула за ручку хвіртки. Хвіртка скрипом піддалася і дівчата потрапили до середини.  

    - Це реально пранк? – вже радісно, але спантеличено перепитала Німерія. 

        - Зараз побачиш.  

   Дівчата прикрили хвіртку, не закриваючи її на застібку і піднялися сходами до дубових дверей. 

       - Постукай, – пошепки кивнула Берта. 

      - Що зробити? – перепитала дівчина ніби не розчула подруги. 

       - Постукай.

     Німерія здійняла руку в повітря і тричі постукала у двері. Відлуння полилося порожніми кімнатами будинку, який, на перший погляд видавався, як давно покинута споруда, чи споруда, під дахом якої уже давно гніздяться алкоголіки чи безхатьки, щоб погрітися, ба навіть пограти в азартні ігри. Від її ударів, здається, посипалася стіна на відкосах.  

      Німерія відступила крок назад і, затамувавши подих, чекала найгіршого розвитку подій. Вона ніколи не любила сюрпризи, а особливо у незнайомому їй місці, яке до того ж, більше нагадує локацію, де знімали фільм жахів, ніж живий квартал, помережаний живими сім’ями.

2

Ще з дитинства друзі її завжди прозивали «дівчина з яйцями». В п'ять років Німерія пережила чималий стрес у своєму житті. У неї помер дідусь від Паркінсона. Батьки взяли дівчину з собою на парастас, бо не мали на кого вдома залишити, а одну боялися лишати, адже вона була іще тією шибайголовою. Час невпинно плине, а вона не змінюється. Тому, щоб не гасити пожежі в будинку і не переживати за життя дочки, яке постійно в дитинстві коливалося на видимій межі, – вони взяли її з собою.