- Ось, сюди проходьте, - метушилася навколо них Тамара Василівна, одночасно пильно скануючи поглядом.
Оксана пройшла першою. Невеликий, світлий передпокій, нові меблі, трохи подерті в кутку шпалери. Схоже, тут колись жила киця. Марина ступила за нею, глибоко вдихаючи легкий запах пилу і застояного повітря.
-Так буває, коли давно ніхто не жив, - відзначила подумки.
Маленька затишна кухня, оливкові штори-вуалі, глянцеві фасади і кілька горщиків з засохлими квітами на підвіконні, розмальовані глиняні тарілки на витяжці, біла з темними крапками плитка на підлозі. Певно, тут колись було затишно, точніше, затишно було і тепер, тільки дуже порожньо.
Оксана діловито підійшла до крану, ввімкнула воду. Проте, хромована трубка лише судомно схлипнула і затряслася. Води не було.
- Воду відключили? – Оксана спантеличено глянула на Тамару Василівну.
- Чому ж? Є вода, - знизала плечима та. – Труби перекриті.
- Ну а перевірити як? – виразно глянула на неї Оксана.
- А нащо перевіряти? – не розуміючи, подивилась Тамара Василівна. – Дом новий, вся сантехніка тоже, шо там может бить?
- Ну, як же ж, - почала було закипати Оксана.
- А що в кімнаті? - Марина нарешті поспішила подати голос, щоб загасити конфлікт ще на початку.
Тамара Василівна жестом покликала їх за собою, на ходу відкриваючи двері у вбиральню і гардеробну. Марина лише мимохідь глянула, і без того було видно, що ремонт новий, добротний, як для себе.
Кімната була великою, метрів 20, не менше, і світлою, з великими панорамними вікнами, крізь які добре проглядався сусідній корпус і зелені верхівки дерев. Там, за склом, вже вирувала весна у мирному на перший погляд місті. Звідси не видно було понівечених обстрілами будівель, уже давно прибрали потрощені машини та й скаліченні і розбиті в друзки людські життя і долі теж лишалися за кадром.
Марина підійшла до вікна, доторкнулася до тюлі, мимохідь відмічаючи товстий шар пилу на підвіконні і ще один вазон з засохлою квіткою. Прямо біля нього притулилося кілька забутих фігурок лего ніндзяго, певно, забутих попереднім власником.
- Хто тут жив раніше? – звернулася вона до Тамари Василівни, пробуючи рукою на пружність високий ортопедичний матрас на ліжку.
- Так, сусіди мої. Каріна і Міша, це ж з ними ви домовлялися… синочок у них, Максимка. Поїхали, сєйчас в Канадє. – промовила скоромовкою.
- Що, і чоловік? – не витримала Оксана.
- Да, вся сємья. – відповіла сухо Тамара Василівна. – Ну так, що рішили?
- У мене дитина, вісім років, школяр, і собака, такса. Доросла. Можу надати контакти попередніх господарів, вони обіцяли дати рекомендації. – так само скоромовкою промовила Марина.
- Да зачєм мнє ето, - відмахнулася Тамара Василівна. – Каріна сказала, главноє, чтоб платілі воврємя, било чісто і не було проблем з сусідами. Я лиш сусідка.
- Тоді домовились. – Посміхнулася Марина. – Ще два питання. До мене може приїхати чоловік. Він зараз служить, але обіцяють відпустку на пару днів. І що з парковкою?
- На фронтє? – стрепенулася Тамара Василівна. – У мене плємяннік там. Недавно в Полтаву перевівся. – зітхнула. – А на счьот такси, думаю, Каріна не буде протів у них у самих киця жила.
- А парковка? – нагадала Марина.
- С парковкой у нас сложно, - на хвилинку замислилася Тамара Василівна. – Ва дварє вдень місця є, а вєчером…- ще на мить замовкла, обмірковуючи, - Хоча, знаю як помогти. – і вона жестом покликала їх за собою до виходу з квартири.
Двір манив зеленою прохолодою. Весна буяла у всій красі першого різнотрав’я. Пружні, налиті соком листя, радували око, в повітрі шалено відчувалися пахощі бузку, свіжої трави і тонкі, ледь чутні нотки акацієвого цвіту. Хотілося присісти на одну з недавно пофарбованих різнокольорових лавочок і просто сидіти, відключившись від буденності і тривог, спостерігати за метушінням пташок під стріхою червоної цегляної господарчої будівлі, за галасливими іграми дітей, які мов маленькі пінгвіни, повзали по розквітчаному кульбабами газону, за неквапливим шарудінням трави і шелестом листя. Як колись в тому, минулому, мирному житті. Житті без війни.
Напівпорожній паркінг зустрів тишею. Марина, зачекала поки Тамара Василівна перекинеться парою слів з охоронцем, і взявши під руку насуплену Оксану, пішла за нею.
- Ну чого ти? – спитала у подруги пошепки
- Нічого, - буркнула та і відвернулася.
Місце було під стінкою, майже в кутку паркінгу.
- Прийшли, - кивнула Тамара Василівна. Тут місце є, я скажу Каріні, щоб вона Аню попросила вам його здати.
- А де Аня? І хто вона? - насторожилася Оксана.
- Хазяйка місця, - сухо відповіла Тамара Василівна, насторожено глянувши на неї, і через хвильку додала, - вони не скоро повернуться, та й чи повернуться взагалі... Он їх машина стоїть, - і кивнула на синю ауді, що притулилася поруч.
Марина автоматично прослідкувала в тому напрямку і завмерла. Погляд вихопив запилену синій капот, павутинку тріщинок на лобовому склі, і кілька до болі знайомих рівнесеньких круглих отворів в корпусі збоку, прямо над лівим переднім колесом, уже рясно підсвічених коричневими плямами іржі. А ще ліворуч від водія наклеєний під склом уже трохи пожовклий листок стандартного офісного паперу, прихоплений з чотирьох боків скотчем, на якому колись червоним фломастером жирними літерами було виведене одне єдине слово «ДІТИ».