Необов’язковий додатковий епілог від імені майже забутого героя

Деякі кажуть, що старість – це коли все болить. Не можу погодитися, адже колись я цілий тиждень був на волосині від смерті, а боляче було так, що я не міг навіть плакати. Проте я був зовсім не старий на той момент, мені не було і двох років.

Не вважаю я себе старим і тепер, коли біль супроводжує майже кожен мій рух або дію. Біль від старих ран. Від стертих суглобів. Від погано працюючого кишківника. Багато різновидів болю з різних причин. Але не від старості. Бо насправді старість – це коли ти нікому не потрібен. І тут у мене все в порядку.

- Подивись на цього стариганя. Як він тільки не розвалився ще на шматки. – схрапнув рудий юнак з дорогою попоною на спині, коли мене прив’язали поруч з ним біля корчми.

Звертався він до молодої симпатичної кобили у яблуках, що була запряжена в звичайнісінький селянський віз, і стояла неподалік. Селянська красуня лише покивала головою.

- Гей, старий. – звернувся юнак вже до мене напряму. – Я не розумію, чому тебе досі не віддали на шкуродерню. Ти ж ледь ногами рухаєш!

Я лише ліниво ворухнув лівим вухом, показуючи, що почув молодого засранця, і продовжив вивчати губами висівки, які насипали в торбу біля морди. Коли в тебе настільки старий шлунок, як у мене, ретельний підхід до їжі набагато важливіший за комунікацію.

- Може ти глухий? Чи вже розучився розмовляти? – кепкував далі рудий. – Чи може…

- Я чую тебе. – відповів я ліниво, щоб він нарешті замовк. – Але не хочу відповідати. Це здається очевидним, чи не так?

- О, то ти таки вмієш розмовляти! – вдавано здивувався юнак. – То що, може розповіси нам, чому тобою все ще користуються? Нащо їздити на такому от старому шкарбуні?  Я бачив твою хазяйку, вона не виглядає жінкою, у якої немає грошей, щоб купити собі нового коня.

- То ось, що тебе непокоїть? – заїржав я. Можливо, цього і не варто було робити, бо тепер юнак, якби захотів, міг би додатково покепкувати з кількості моїх зубів.

- Та ні, я знаю відповідь. – зневажливо пирхнув рудий. – Напевно, ти став її улюбленим коником, коли вона була ще дівчинкою. Вона зростала, ти старів, але їй все одно, вона не хоче розлучатися з конем, до якого звикла, і замість того щоб дати тобі спокій, все ще таскає тебе в далекі мандрівки.

- Що, правда? – зацікавилася селянка в яблуках. – Ви справді разом виросли?

Я зітхнув. Я міг би ігнорувати нахабу, але коли тебе питає жінка… Я все ж носив на собі лицарів десятки років,  і в мене була своя гідність.

Я випростався, хруснув суглобами. Підняв голову. І став раптом значно вищим за рудого.

- Ні, леді. Я не ріс з моєю теперішньою власницею. Я виріс на сході, і все життя носив на собі воїнів.

- Пфф. – пирхнув рудий, але зневаги в його голосі було вже набагато менше.

- Я пройшов десятки битв і сотні сутичок. На моєму тілі з п’ятдесят малих та великих шрамів, але мої копита розбили не менше ворожих черепушок. Навіть коли я зламав дві ноги, мої хазяї не відправили мене на шкуродерню, а заплатили не тільки коновалу, але і магам, щоб ті вилікували мене. Заплатили стільки, що можна було б купити ще одного, молодшого коня. – сказав я. – Бо я не був улюбленцем. І не був просто їздовою твариною.

Я поглянув на рудого, що дивився на мене злісно та розгублено.

- Я був бойовим соратником.  – закінчив я і опустив морду у висівки.

Селянська красуня мовчки кліпала повіками. Її рот трохи відкрився від здивування.

- І що ж ти робиш тут, в предгір’ях? Я знаю, що люди зараз ріжуть один одного північніше. Не схоже, що ти споряджений для битви. – знайшовся рудий.

- У останній сутичці з ворогами ми зазнали поразки і мого молодого хазяїна взяли в полон гобліни. Це нормально. Не всі битви можна виграти. – сказав я, хрумкаючи їжею. – Гоблін, якому наказали приготувати з мене їдло, захистив мене, сказавши, що я гідно бився. Ну, і що йому той інтендант, якого я вбив, ніколи не подобався. Він сказав, що віддасть мене людям. І підгодовував. Не дуже файно, але я вижив. Знову.

Рудий та селянка слухали, не перебиваючи.

- Потім за деякий час гоблін привів мене на зустріч з людьми. Там була моя нинішня господарка, яка від імені короля замирилася з гоблінами і запевнила їх, що якщо вони триматимуть нейтралітет у людських розбірках, нової війни з зеленими не буде. І тоді гоблін передав їй мене, як звільненого військовополоненого, а вона відправила мене до своєї бази, в це місто. З того часу вона їздить на мені, коли їй треба кудись недалеко, щоб я не застоявся, а я від’їдаюсь після полону та чекаю на повернення справжнього господаря. – закінчив я. 

- Звідки ти знаєш, що він за тобою повернеться? – зауважив рудий після паузи. – Я от сумніваюсь.

- А я ніколи не сумнівався. – сказав я. – А тепер, коли мене прив’язали поруч з тобою, рудий, і я принюхався до запаху вершника, який тобою приїхав, я не просто не сумнівають. Я знаю це напевно. 

- Педро! Нарешті!

Я ворухнув правим вухом і повернув голову, почувши голос молодого хазяїна. Він стояв на ґанку та радісно мені посміхався. 

- Трохи схуд, поки жер всякий непотріб у гоблінів, але тепер швидко набирає вагу. – сказала жінка, що стояла поруч. – Я бачу, що це бойовий кінь, і розумію, що він ваш товариш, але ви впевнені, що хочете поміняти його на того, на якому приїхали? Я б віддала його вам і так. Це ж ваш кінь.