Обов’язковий епілог

Спис із тріском розлетівся на шматки, а його власник, випустивши з рук залишки зброї, посунувся, кумедно замахав руками, але так і не втримався на коні, який аж присів від пропущеного удару. Натовп, що заповнював трибуни, заревів, вітаючи переможця.

Король Владислав декілька разів хлопнув у долоні та позіхнув, прикриваючи рота рукою у шовковій рукавичці.

- Це ще нудніше, ніж мені здавалося в юності. – сказав він сумно своєму придворному магу. – Чи не так?

Похмурий Бруно знизав плечима.

- Я тут лише тому, що ви наказали пильнувати Ільду. – сказав він сухо. – А так, ви ж знаєте, що я ніколи не був любителем такого роду видовищ.

- Звичайно, я наказав тобі за нею стежити! – пирхнув король. – Після всього того, що трапилось, ти маєш дякувати мені, що не у підвалі, а покараний  усього-на-усього тимчасовим призначенням в її цілодобові охоронці. Поки вона вже не поїде зі своїм чоловіком звідси.

- Я вже дякував вашій величності. – зауважив Бруно, спостерігаючи, як чергова пара лицарів сідає на коней. Точніше, слідкуючи, як за цим не надто цікавим видовищем спостерігає все ще бліда выд крововтрати, але вже більш-менш здорова принцеса, що сиділа трохи лівіше королівської ложі.

- Не знаю, як я тебе терплю. – сказав Владислав. – Ти такий грубіян.

- Кожному правителю потрібен друг, який зможе розмовляти з ним відкрито і без підлабузництва. сказала королева Кармелія, що сиділа поруч з Владиславом. - Такою була Амалія для нашої доньки. Якби вона була поруч, коли ту почав зваблювати той чаклун…

- Та знаємо ми, знаємо ми все про твій геніальний план вберегти Ільду від себе самої. – махнув рукою король, якому доводилось це чути вже не вперше. – І не треба мені нагадувати, що ми обіцяли цій дівчині нашу допомогу. Я підпишу дозвіл на її брак з тим, на кого вона вкаже, і оголошу її повноправною правителькою домену. Та я не думаю, що їй буде легко знайти собі чоловіка після того, як вона десь вешталася тиждень з трьома чоловіками, але я вже згодився, тож перестань нудити мені про неї!

Королева кивнула, стиснула невдоволено губи.

- Що, до речі, ти вирішив робити з її другом чаклуном? – повернувся король до мага. – З іншими все зрозуміло. Лицаря я відразу після турніру відправлю на південь з наступним підкріпленням, і якщо він проявить себе гідно, можливо, навіть дам йому там лен за рахунок вилупків, що зв’язалися з гоблінами. Бард, як мені кажуть, закрився в якійсь корчмі та пропиває свою винагороду, одночасно псуючи гори паперу. Читає шматки своєї нової балади повіям, яких до себе водить. Доповідають, що виходить непогано.

- Тобі, любий, доповідають навіть повії? – кинула шпильку королева.

- Ну тобі ж доповідають деякі фрейліни. Різниця іноді не дуже велика. – не повертаючи голови, відрізав король. – То що з тим чаклуном? Я віддав його тобі, бо це твої магічні справи, тобі і вирішувати. Але тримати довго його у в’язниці немає причин. Жодних злочинів проти корони парубок не вчинив. 

- Я поки не знаю. – похитав головою Бруно. – Він мені не подобається, але мені взагалі мало хто подобається. Принцесі він допоміг, а не нашкодив. Якби не те, що він по суті своїй чорнокнижник, то треба було б всучити йому десяток золотих і випнути з палацу…

- Ну в тебе часу до кінця турніру, після того роби, що хочеш, але щоб духу його в моєму підвалі не було. Мені треба буде багато місця для різних шляхетних муднів, яких, я сподіваюсь, мені скоро привезуть з півдня в ланцюгах. – сказав король. – О, ти диви, знову якийсь телепень цілить у голову. Це турнір, ти, дурило! Бий у щит!

- Дякую, що провідуєш. – сказав Веласко лицарю, коли той простягнув йому через грати хлібину та пляшку вина. – Королівська сторожа досить гостинна, але говорити з бранцями їм заборонено.

- Їж обережно. – сказав Ламберто тихенько, озираючись, чи поруч немає охоронця. – Там всередині записка.

- Ммм? – ледь не вдавився Веласко. – Що?

- Завтра тебе переведуть до гостьових покоїв палацу. – сказав Ламберто. – А звідти або на ешафот, або до храму Світлих богів.

- Або? Чому або? Чому до храму? – спитав юний чаклун, розламуючи хліб і обережно ховаючи під одяг шматочок пергаменту, який випав з булки.

- Я думаю, подробиці в записці. Все що я чув, що Амалія вирішила остаточно, за кого хоче заміж, а Бруно вирішив, що відпустить тебе живим лише, якщо ти будеш під наглядом лояльної до корони особи. – із серйозною фізією і навіть трохи урочисто сказав Ламберто. – Але вони не хочуть примушувати. Тож залишать тобі вибір.

Веласко звичним вже жестом закрив обличчя рукою і застогнав.

- Цікаве відчуття, коли ти це робиш не через мене. – зауважив лицар. – Але не думаю, що тобі є про що шкодувати. Амалія чудова дівчина, а «граф-консорт» звучить взагалі-то набагато краще ніж «страчений чорнокнижник».

- Прийдеш на заручини? – глухо запитав Веласко, не віднімаючи долоню з очей.

- І навіть Пако приведу, він теж запрошений. Як і Плюш. Ну все, мені треба йти. Не пий багато на радощах, графе.

- І тобі не хворіти, драконовбивце.

За годину, крадькома прочитавши записку, від якої слабко пахло квітами, Веласко дістав з потайної кишеньки чорний камінець і підкинув його на долоні. Він був впевнений, що Бруно спеціально наказав залишити йому його одяг і не робити обшук надто ретельним, щоб у Веласко була можливість будь-якої миті втекти. Юнак не скористався цим лише тому, що не був впевнений, чи це не якась пастка або перевірка та й взагалі сподівався, що його швидко випустять – можливо, без нагороди, але і без усяких умов. Але тепер…