Розділ двадцять перший, у якому ллється кров та вирує магія

- Я буду сумувати за цими зустрічами. – сказала тихенько Ільда.

Голова принцеси лежала на колінах у молодика в чорному, а її очі бездумно дивилися у небо. Вона знову  зустрілася з ним біля грядки з мандрагорою, як робила тепер щодня. Він так і не назвав їй свого імені, але це було, напевно, на краще. Адже сьогодні – вона це вже точно вирішила – була їх остання зустріч. Завтра почнеться турнір, і в неї зовсім не буде часу на дурниці. А весь цей флірт був суцільною дурницею. Хоча і дуже приємною.

Чоловік лагідно усміхнувся, погладив її волосся.

- Я теж. – сказав він. – Розмови з тобою – найкраще, що ставалось зі мною за багато років. Просто бачити поруч, торкатися такої квінтесенції юної краси та щирих почуттів – це винагорода, більша, ніж навіть титул повноцінного мага.

Ільда зітхнула.

- Забудь про всі свої тривоги. Забудь про майбутнього чоловіка, весілля та турнір. Про дурнуватих подруг. Забудь про все. У нас є ще декілька хвилин простого тихого щастя. – прошепотів чоловік. – Заплющ очі. Насолодися ними.

Його рука лагідно торкалася її голови. Ільда послухалася свого… друга? Коханцем він їй так і не став, хоч вона практично була готова до цього і навіть трохи розчарувалася, коли він не став переходити від поцілунків до чогось більшого. Принцеса заплющила очі і віддалася тихій безтурботності.

Вона не бачила, як пальці, що торкалися її волосся, раптом налилися чорнотою і магія, яка випорснула з них, обплутала її голову.  Вона поринула у сон – тихий, спокійний і сповнений щастя. Вона усміхнулася уві сні. І ця усмішка залишалася на її вустах, поки її кров збігала в маленький глечик.

Чоловік обережно торкнувся ранки на шиї Ільди, і та щезла, ніби її ніколи й не було. Так само обережно, намагаючись не нашкодити, він підвівся і переклав дівчину на лавку. Ільда міцно спала, на її обличчі застигла усмішка, але її шкіра поблідла, як сніг, а на лобі виступив піт.

Маг повів долонями вздовж тіла, і його фігура опливла, наче свічка, а обличчя постарішало. Тепер він нічим не нагадував красеня-юнака, який причарував Ільду – перед лавою стояв товстий, але зграбний дядько років п’ятдесяти.

Товстун поклав біля лави скришений в грудку пилу камінь душ, у якому залишилось ще трохи магії. Потім поправив капелюха на голові, кинув останній погляд на принцесу і, зробивши пару кроків, щез у тінях, що оточували галявинку. Принцеса продовжувала усміхатися уві сні.

Веласко мимоволі усміхнувся, коли побачив як Пако наближається до палацу – непевною ходою, інколи зупиняючись, щоб відновити рівновагу і не впасти. Одяг барда був зім’ятий, очі налиті кров’ю, а коли він підійшов достатньо близько та привітався, молодий чаклун закашлявся – таким цікавим букетом тхнуло від у минулому відомого музики.

- Однак ти, як я бачу, не жалів себе, поки збирав інформацію. – сказав, сміючись, Веласко.

- О так. Моя самовідданість та цілеспрямованість відомі не менше за мій музичний талант та поетичний хист! – сказав хвалькувато бард, а потім голосно ікнув.

- І що ж ти дізнався?

- Баагато чого. Наприклад, що принцеса Ільда запалила таку бучу серед шляхти, що королю довелось сьогодні вранці відправити більшу частину гвардії по місту переконувати вельможне бидло заспокоїтись. – проказав Пако, обережно оглядаючись на словах «вельможне бидло».

Веласко знизав плечима.

- Добре, що нас з тобою це не стосується. Ти готовий йти?

- Гот-товий.

Чаклун підійшов до охоронця, що стояв біля воріт і підозріло дослухався до їх розмови, і сказав: - Нам призначена зустріч. Її милістю Амалією де Зінід, фрейліною її високості принцеси Ільди.   

Охоронець дістав з-під обладунку шматок пергаменту, пробігся очима.

- Є таке. Ваші імена?

- Веласко та Пако. 

- І таке є. Зачекайте, зараз викличу когось, щоб вас провів. – із сумнівом огледів їх гвардієць і додав з тугою. – Ох, що за часи, кого тільки не пускають зараз до королівського палацу.

За півгодини товариші, змінивши двох провідників та проблукавши разом з ними лабіринтом дерев, доріжок, будівель та палісадів, нарешті потрапили до відкритої тераси десь у боковому крилі величезного палацового комплексу.

- А тут багато змінилось з того часу, як Пако Золоту Струну останній раз запрошували грати перед королівськими особами. – тихенько сказав бард, оглядаючи увиті засохлим плющем колони. – Щоправда тоді я заходив із центрального входу і…

- Вітаю, друзі! – сказала Амалія, влітаючи на терасу, наче метелик – яскрава та радісна.

- Друзззі. – додала з її плеча Плюш, клацаючи жвалами. Сьогодні гусінь обрала для своєї шкіри палітру із зеленого та синього кольорів, що чудово контрастувало із золотистою сукнею дівчини.

- Я вчора розповідала про наші пригоди королеві. Її величність була щиро вражена тим, що ми всі пережили, і тим піклуванням про мою честь та здоров’я, яке ви здійснювали. – сказала Амалія, і додала, подивившись на Пако дещо зневажливо. – Особливо ти, бард.

Пако знизав плечима.

- Я те, що я є, лю… ваша милосте. – ледь не прикусив собі язика бард.