Відступ. Веласко, двома місяцями раніше

«Грет-Кара-Асам, Велика Чорна Вежа, що височіє над поневоленою силами зла південною країною  Ластразією, лишається однією з найбільших дивовиж у світі, що вціліла з часів, коли Першонароджені ще не полишили континент, а світлі боги ходили між людьми, обдаровуючи їх своїми милостями. Верхівку вежі завжди обвивають чорні, як ніч, хмари, але навіть вони світліші за ті темні діяння, що кояться всередині, і за ті задуми, що плекають хазяї цієї зловісної споруди…»

Веласко дочитав до кінця сторінки і відклав трактат «Про Ластразію, країну трьох узбережь, та її господарів, чорних чаклунів». Зітхнувши, встав, розім’яв спину, що трохи заніміла від довгого читання. Підійшов до парапету та подивився вниз. Погода була чудовою, і жодних чорних хмар навколо не спостерігалося. Яскраве сонце вигравало на водах заливу, та білосніжними цятками підсвічувало паруси на сотнях кораблів, що стояли на рейді.

Юний чаклун сплюнув униз і деякий час спостерігав, як його слина падає з верхівки Грет-Кара-Асам, потроху розчиняючись у повітрі. Він знав, що донизу не долетить ні краплі – випарується раніше.

- Веласко! Вас кличе майстер! – пискнуло за спиною. Молодший учень, один з тих, кого тільки нещодавно витягли з сиротинця та почали навчати основам магії, шанобливо вклонився юнаку.

- Не ламай спину, я нічим не кращий за тебе. – буркнув Веласко, збираючи пергаменти. Він планував посидіти тут ще пару годин, але тепер про це не було й мови. Свіже повітря та тепле сонце зачекають, як і декілька нових сувоїв, які він нишком виніс з бібліотеки. А от майстер не чекатиме.

Щодо розмірів башти новий пропагандистський трактат, що його нещодавно почали розповсюджувати агенти Червоного В’яза, точно не брехав – Грет-Кара-Асам була по-справжньому велетенською спорудою, тож у Веласко зайняло не менше пів години  спуститися до  кабінету майстра Оноре, що очолював школу молодих чаклунів. 

- Ось і той учень, про якого я вам казав, магістре. – запопадливим тоном промовив Оноре, щойно Веласко зайшов до кімнати і привітався.

- Угу, бачу. – промовив товстун невеликого зросту, якого Веласко до цього ніколи не бачив. Його чорні очі втупилися в учня пронизливим поглядом. – Гарний потенціал, але не дуже розвинений дар. Не надто стараєшся, чи не так? 

Веласко опустив очі, знизав плечима. Він справді не сильно налягав на практичні заняття, його більше цікавили книжки та теорія. І на то були причини.

- У нього не просто гарний, у нього один з найкращих показників видобування енергії з каміння серед учнів за останні десять років. – сказав Оноре. – Але йому це все не особливо приємно.

- Я б сказав, мені навіть гидко. – сказав Веласко.

Магістр (а товстун, судячи з мантії та привітання майстра, справді був одним з десятьох наймогутніших чаклунів Ластразії) сухо розсміявся.

- Магія темряви та смерті не тішить тебе. Я розумію. Не кожному до вподоби пропускати через себе чиюсь смерть та волаючу від болю душу, щоб перетворити їх на силу, здатну творити справжні дива. Але ти маєш зрозуміти, що вибору в нас особливо немає. – спокійно, навіть лагідно, проказав магістр. – Або так, або королівство Червоного В’яза захопить нашу країну.

Веласко зітхнув. Вибору у магістрів справді особливо не було. На відміну від мермедизів, ельфів та, скажімо, єдинорогів, не кажучи вже про драконів, люди зовсім не вміли користуватися стихійною магією. Ну, ті з них, хто не успадкував силу крові ельфів. Тож південні маги винайшли свою власну магію. Камені душ. Паскудне чаклунство, бо за кожен камінь було заплачено чиїмсь життям. Хоча здебільшого це і були життя тварин, але все одно і процедура виготовлення каменів, і відчуття під час їх використання були.. паскудними. Але або так, або можна без бою здаватися північному сусідові – адже Ластразія була в декілька разів менша і в «чесному бою», про який так полюбляли розводитися лицарі Червоного В’яза, обов’язково програла б.

- Я все розумію. Але це на фізіологічному рівні. – сказав Веласко магістру те саме, що багато разів до того повторював майстру та своїм вчителям. – Якщо з крихітними камінцями в мене майже немає проблем, то маленькі вже йдуть важко, а про звичайного розміру каміння взагалі можна забути – мене просто вивертає. Так я всі три останні екзамени на перший ступінь і завалив.

- Ну, в твоєму завданні у могутній магії не буде потреби. – махнув рукою магістр. – Але ця справа дуже делікатна, фактично дипломатично-шпигунська місія, тож ми не можемо просто тобі наказати. Якщо ти відмовишся, нам доведеться шукати іншу кандидатуру. Проте я не раджу відмовлятися. Бо якщо ти все ж впораєшся, отримаєш ступінь і призначення… скажімо… у бібліотеку. Де тобі не потрібно буде часто чаклувати.

- Завдання? – Веласко закліпав очима. Якщо спочатку йому здавалося, що його покликали сюди, щоб магістр остаточно прийняв рішення щодо його долі (і Веласко нарешті б вигнали з  Грет-Кара-Асам на вулицю, торгувати фініками), то тепер він нічого не розумів.

- Нам потрібен розумний чаклун для розвідувальної операції. Начитаний чаклун, який трохи розуміється на культурі північних країн. Не надто сильний чаклун, щоб усілякі сигнальні чи захисні амулети, які полюбляють ліпити стихійні маги, на нього не спрацьовували. – магістр загинав пальці. – Молодий, щоб витримати довгий шлях пішки без використання магії. Але такий, який гарно знає теорію, щоб у незнайомих умовах міг імпровізувати за необхідності.

«А ще такий, яким легко можна пожертвувати, бо він сам по собі нічого не вартий» - додав про себе Веласко, але вголос сказав лише: - Ну так, я, виходить, підходящий.