Розділ двадцятий, у якому змушують плакати

- Ось, нарешті, Ехідо! – проказала Амалія з гордістю, наче сама колись побудувала столицю, і простягла руку, вказуючи на місто, що піднімалось попереду з величезного пагорба. Місто вітало мандрівників, виринаючи з вранішнього туману, виблискуючи куполами храмів та заскленими вікнами високих веж та палаців.

Веласко зітхнув. З кожною милею, яка наближала їх до мети подорожі, він все сумнішав, і навіть деякі обережні знаки уваги від фрейліни, разом з парою поцілунків похапцем, коли ніхто не бачив, чомусь не поліпшували його настрою.

- Що сталось? Тебе чекають проблеми у столиці? – спитав паломника Ламберто, притримуючи коня. Лицар, на відміну від Веласко, випромінював оптимізм. Втрата обладунку забулася, і він з надією дивився у майбутнє. На кожному привалі він спарингував з охоронцями фрейліни, майже весь час здобуваючи перемогу, і це додавало йому веселості.

- Я пам’ятаю про нашу домовленість. – додав лицар несподівано серйозно. – Ти врятував мене від боргової тюрми тоді, тож я тобі винен. Якщо в тебе неприємності, і я можу допомогти…

Веласко лише махнув рукою.

- Я думаю, ми достатньо виручали один одного, щоб забути про все це. – мляво сказав паломник, з тугою вдивляючись у башти, до яких вони потроху наближалися. Він вже майже звик до верхової їзди, хоча в нього весь час виникало неймовірно сильне бажання застосувати передостанній камінець душ для того, щоб вилікувати потертості, якими його обдарував новий для нього вид пересування.

- То що не так?

- Довго і неприємно пояснювати. – зітхнув паломник. – Та й, напевно, краще тобі не знати.

- А їй? – запитав Пако, який непомітно підкрався збоку до товаришів. На відміну від паломника бард насолоджувався поїздкою навіть більше ніж Ламберто, а у сідлі, схоже, колись виріс – настільки невимушено він гарцював на своєму жеребчику.

- А?

- Амалії? Якщо в тебе якісь неприємності, напевно, їй варто про це знати. – пояснив бард. Веласко з сумом подивився вслід дівчині, яка з двома охоронцями відірвалася далеко вперед. Їй, схоже, кортіло якнайшвидше опинитися в столиці.

- Знову ти лізеш не в свої справи? – трохи сердито пробурчав Ламберто, звертаючись до барда. Той тільки усміхнувся. 

- Я спробую вирішити свої справи, не вплутуючи Амалію. – рішуче сказав паломник. – І вас теж. А тепер дайте мені спокій.

І він ушпорив коня, відриваючись від товаришів.

Амалія притримала коня, пропускаючи повозку, на якій лежав і стогнав якийсь молодик, щільно перев’язаний тканиною, з-під якої виступала кров. Навколо повозки клопотали слуги пораненого шляхтича.

- Що з ним сталось? – запитала фрейліна у одного з них.

- Програв двобій. – відповів коротко той, поспішаючи за паном.

- Це вже другий поранений, якого ми зустріли дорогою до палацу. – помітив Ламберто спокійно. – Але ж післязавтра починається турнір, зазвичай шляхетні люди відкладають свої сварки в таких випадках. Гідніше, та й вигідніше, побити свого ворога на турнірі, а не на звичайній дуелі. Дивно.   

Раптом навколо заворушилися охоронці – їх загону назустріч виїхав якийсь панич з високо задертим носом. Його супроводжували троє друзів, чий одяг був трохи біднішим, а носи задерті трохи нижче. Але всі паничи були озброєні.

- Гей, ви! Чи є серед вас шляхетні люди, які гідні прийняти виклик від віконта де Буіза, володаря Пташиного Замку? Я бачу, що ви супроводжуєте дівчину, яка їздить верхи у штанях, тобто точно притримуєтесь цієї дикої ідеї, що жінкам теж можна битися! – проволав хрипко віконт із задертим носом. – Але чи готові ви захищати цю ідею зі зброєю в руках?

- Ваша милосте, ми не притримуємось ніяких ідей, але поспішаємо до палацу в якості супроводу Амалії де Зінід, фрейліни її королівської високості Ільди. – виступив вперед командир охоронців, випередивши Ламберто, який вже гнівно відкрив рота. – І в мене є наказ королівського байлі Інжуйських баронств охороняти не лише життя цієї дівчини, але і її честь. Забирайтеся з дороги, і ніхто не постраждає.

Віконт насупився. Битися з рівним собі він, напевно, був готовий прямо зараз, але в чому радість та честь схрестити мечі з охороною жінки? Тим паче це буде схоже на розбійний напад, а таке король Владислав не спустить навіть васалу іншої держави, не те що своєму.  

Не кажучи ні слова, віконт від’їхав, пропускаючи фрейліну та її почет.

- Щось дивне коїться у столиці. – зауважив Пако, злізаючи з коня, якого йому видали на час поїздки, і знімаючи свої речі з його спини. – Треба розізнати, що до чого. Ваша милосте, я ж вам все одно в палаці зараз не потрібен? То може, розпрощаємось? Якщо ви хочете віддячити мені за мої неймовірні заслуги перед вами, назначте мені аудієнцію.

- Так, прямо зараз напевно тобі не треба їхати зі мною. – подумавши, тряхнула головою Амалія, розсипаючи кучері. – Але віддячити тобі справа честі. Приходь завтра вранці до палацу, спитаєш мене.

- Я теж хотів би поки що не їхати з вами, ваша милосте. – раптом сказав Веласко, зі стогоном полегшення злазячи на землю . – Мені треба владнати деякі справи в місті, і, якщо ви не проти, я б теж прийшов завтра зранку.

Амалія піджала губи.