Розділ дев’ятнадцятий, у якому барду весело, а всім іншим спочатку ні.

Ламберто похмуро витріщився в куток. Обідраний та вкритий жирними плямами гірський лев витріщився на нього у відповідь сліпими провалами на черепі.

- Неприємні спогади? – невесело пожартував Веласко, сідаючи поряд. – Дивно, що в цьому королівстві в шинках полюбляють ставити такі опудала, чи не так?

- Я от думаю, що б зі мною було, якби я тоді не напився. – відповів Ламберто, не глядячи на нього.

- І Пако не забрав би твого коня. – нагадав паломник.

- Не треба згадувати погане, хлопці. – сказав весело бард, сідаючи навпроти лицаря. Він поставив перед паломником келих. – Вам, ваша милосте, не пропоную. З усією повагою.

- Не думаю, що ти мене поважаєш. – похмуро відрізав Ламберто. – Ти з тих, для кого титули та гідність роду нічого не значить.

- Це правда. – легко погодився бард. – Але для мене багато значать вчинки людини і те, що вона собою насправді являє. І тут, ваше милосте, ви заслужили мою повагу на роки вперед. Для мене велика честь знати вас. Повірте, я бачив багато лицарів, які всі разом не вартували навіть ваших шпор.   

- Гхм. – недовірливо пирхнув хлопець і знову втупився в «очі» опудала.

- А чого це ви такі невеселі, хлопці? – спитав Пако, переводячи погляд з Веласко на Ламберто і назад. – Ми багаторазово вибиралися з диких незвичних місць, де могли б загинути, а зараз ситі та п’яні (ну добре, тільки я п’яний), сидимо у теплому просторому шинку, і нам нічого нарешті не загрожує. Чи це не привід до гарного настрою?

Веласко знизав плечима і хильнув еля. Ламберто знову пирхнув.

- Аааа, розумію. Юність-молодість. Кохання гіркий плід, якщо ще не достиг… - продекламував Пако трагічним тоном якийсь вірш. – Ваша милосте страждає через те, що, рятуючи подругу, лишилися цноти з баронесою і тепер вважають, що зрадили своєму щирому та чистому коханню до принцеси Ільди.

Веласко поперхнувся елем і втупився у лицаря.

- А ти, паломнику, зажимався з Амалією і тепер образився, бо, щойно ми дісталися міста, вона стала з тобою розмовляти ввічливо, але холодно, без жодного натяку на те, що між вами щось було. – додав Пако, і тепер вже Ламберто здивовано поглянув на Веласко.

- Ох, молодість… - лагідно та із заздрістю протягнув Пако. – Наївність та яскраві, дикі почуття. Щиро заздрю. Чесно.

- З усією повагою, ваше милосте… - додав він солодко, побачивши як визвірився на нього лицар.

- Не лізь не у свої справи. – сказав Ламберто, і в голосі його була крига.

- Не буду, звичайно, не буду. Візьму свій келих і піду до отих от хлопців, вони виглядають веселими, їх не муляють думки про нерозділене кохання  і, здається, я бачу в них кості, а в мене ще лишилося трохи монет з тих, що нам видав байлі оновитиодяг та виглядати не як волоцюги. – сказав Пако, піднімаючись. – Але хочу наостанок зауважити, що ваші страждання, хлопці, не варті й мідного грошика. Ви, ваша милосте, відкрили для себе новий чудовий світ, і я вас з цим вітаю. І перейматися вам не варто, адже ви ніколи і не розраховували спати з принцесою, чи не так? Обожнюйте її далі на здоров’я, бережіть свою мрію чистою і незайманою. Але не лишайте себе задоволень плоті, молодість для того і дана! А ти, паломнику, не розумієш, що Амалія просто юне дурне дівча, і ще сама не знає, чого хоче від чоловіків, а тим паче чи хоче вона чогось конкретно від тебе. У той же час вона спадкоємиця знатного роду з цієї місцини, справжня феодалка. Звичайно, вона не буде показувати свої почуття до тебе на людях. Що не заважатиме їй морочити тобі – і собі – голову, коли ви залишитесь наодинці. Ось побачиш. 

І, вклонившись, бард справді відійшов.

- Баронеса, гхм? Вона ж тебе удвічі старша. І як воно? – спитав після паузи Веласко, з цікавістю розглядаючи лицаря, наче побачив його вперше.

Ламберто зітхнув.

Паула д’Устінг, зітхнувши, відсунула пергамент та сердито подивилася на Руфіно, який тільки-но увійшов до її кабінету.

- Мені сказали, що приїхав гонець з Остенбургу. – сказав хрипко баронет. Очі його досі були червоними, а  волосся стояло дибки. Це були результати невдалих спроб місцевого лікаря розбудити його від зачарованого сну перш, ніж закляття спало самостійно – рано вранці. Лікаря тепер самого треба було лікувати, бо розлючений всім, що трапилося, Руфіно наказав його відшмагати. Але здоров’я баронету це, звичайно, не поправило.  

- Так, приїхав, і привіз два листи. – сказала баронеса задумливо. – Від тої стерви та від байлі.

- Скликати васалів? – напружився баронет. – Ми й так почали готуватися до облоги про всяк випадок, але якщо байлі захоче нас заарештувати іменем короля…

 - Ні, як не дивно, нам це все минеться. – повідомила без особливої радості в голосі Паула.

- Як це? – здивувався Руфіно. – Ми вирощували дракониху та плодили від неї дракомулів. У сучки всі докази. Все що їй треба було, це передати їх байлі.

- Вона і передала. Ось послухай. – Паула взяла лист і прочитала вголос. – Наша ворожнеча не приносить нашим родам нічого, крім смертей близьких та занепаду, тому я, Амалія де Зінід, спадкоємиця роду, від імені роду, пропоную д’Устінгам мир. Про деталі угоди ми зможемо домовитися згодом, зустрівшись на нейтральній території, а наразі я пропоную тимчасово припинити всі ворожі дії одне проти одного. На знак моєї доброї волі я передала ваших дракомулів байлі з історією про те, як ви хвацько відбили цих тварин у ватажків степових бандитів. Він обіцяв прислати вам лист з подякою і вирахувати ціну дракомулів з ваших податків за цей рік.