Розділ вісімнадцятий, у якому лицар демонструє свої різнобічні таланти

- Ну і куди ми так поспішали? – невдоволено прошепотіла Амалія. – За той час, що ми стирчимо тут, я би встигла вимитися. А ти не можеш уявити, як мені цього бракує після цих пригод.

І справді, після того, як вони пробралися до вже знайомої паломнику башти і спустилися на другий поверх, пройшло вже досить багато часу, але нічого не відбувалось. Сонце вже сіло, проте замок не вгамовувався, і двір був непогано освітлений смолоскипами. До самої башти ніхто не заходив, але крізь бійницю було видно, як люди метушаться у внутрішньому дворику. З часом їх ставало все менше, але поки що не настільки, щоб ризикнути вийти назовні.

- А якби нас там, у тій кімнаті, застали? – намагався виправдатися Веласко.

- А якщо нас застануть тут? А якщо знайдуть баронета?

Паломник зітхнув.

- Скоріш почнуть шукати охоронця, баронет то зрозуміло де і що робить. – пробурчав паломник. – Навряд чи слуги вирішать його відволікати, чи не так?

Амалія пирхнула і замовчала. Ейфорія від того, що її прийшли рятувати, минула досить швидко, як і радість від зустрічі з Плюш, яку Веласко передав їй, витягнувши із сумки на поясі. Тепер дівчині було досить некомфортно стовбичити на темних холодних кам’яних сходах. І хоч вона розуміла, що ситуація не та, щоб на щось скаржитися, але терпіння її вистачило ненадовго.

- Так який, у вас, нагадай, був план? – перепитала вона, коли Веласко в черговий раз повернувся від бійниці, в яку час від часу виглядав.

- Ламберто відволікає, Пако розвідує, я рятую тебе. – повторив хлопець трохи роздратовано.

- А потім?

- А потім ми всі тікаємо звідси.

- Як? Тут внутрішній двір, там внутрішня стіна, потім зовнішній двір, потім зовнішня стіна. І всюди охорона. Не те щоб її було багато на таке кам’яне одоробло, напевно можна спробувати якось їх оминути. Але коли хтось помітить нас, то підніме ґвалт, і тоді нам точно не вибратися. – прошепотіла Амалія очевидні речі.

- Є варіанти. Навіть декілька. Все залежить від того, що розвідає бард. – сказав Веласко, не вдаючись в подробиці. Хоча б тому, що ніяких подробиць план насправді не мав. Та і варіантів втечі було не так багато. Все залежало від того, чи правильно вони вгадали мотивацію д’Устінгів заводити собі ручного дракона. Точніше, драконицю.

Пако ледь не заснув сам, чекаючи, поки втомлені за день слуги поснуть. Його влаштували на ніч серед кухонної обслуги, з ким він і провів залишок цього дня. У минулому знаменитий бард увійшов до їх колективу легко та спокійно, наче був усе життя слугою. Насправді, саме з людьми цього класу він тісно спілкувався останній десяток років, тож для нього не становило жодних проблем стати своїм і тут. І коли настала пора йти спати, ні в кого не виникло дурної ідеї відволікати панів, що бенкетували у великій залі донжона, запитаннями, куди б покласти спати лицарського «слугу».   

Його розповідь про те, як Ламберто геройські вбив дракона, без жодних зусиль вигадана ним тут же, на кухні, викликала неабиякий ажіотаж та принесла йому таку популярність, що якби він не схаменувся і не пригасив трохи вогонь свого таланту, то у когось могли б виникнути питання, чому людина з настільки чудово підвішеним язиком все ще простий слуга. Але обійшлось.

Переконавшись, що всі навколо у великій загальній спальні сплять, бард обережно, щоб нікого не розбудити, одягнувся та вислизнув з кімнати.

За цей вечір він не тільки сам розповідав історію, але й уважно слухав. Звичайно, спроби баронів сховати утримання дракониці в замку від власних слуг провалилися ще на початку історії, пару років тому. Теоретично про те, що відбувалося у величезній стайні, що займала чи не чверть внутрішнього двору, мали знати лише з десяток довірених солдатів та пара конюхів. Але, звичайно, знали геть усі, хоча й старанно робили вигляд, що не знають – так було безпечніше, особливо після того, як один занадто балакучий хлопець якось вночі просто пропав без сліду. 

Барду, само собою, ніхто не розповідав нічого напряму, але йому вистачило і «секретних» переглядань слуг між собою, а також гримас, якими вони реагували на ті або інші ключові слова в його розповідях. Вже за годину спілкування з цими людьми він був готовий написати повноцінну баладу про те, як одна дурна баронеса вирішила швидко розбагатіти. І він сподівався додати до ранку туди ще пару куплетів. Про те, як в неї нічого з цього не вийшло.

- То як вам вечеря, вийшло непогано? – запитала Паула у свого гостя, відпиваючи вина та запрошуючи його жестом зробити те саме.

- Якість страв гідна краси господині. – відповів куртуазно Ламберто, ледь пригублюючи червоний нектар. Йому насправді сподобалася їжа, напої, та навіть хазяйка - все, якщо не рахувати присутніх гостей. Занадто важко було ігнорувати важкі погляди васалів та солдат баронеси, чиї фінансові сподівання він зруйнував своїм вмілим ударом у серце Офелії. Йому ніхто не кидав виклик напряму тільки тому, що, вочевидь, баронеса вирішила обрати зовсім іншу стратегію поведінки з лицарем, але й сам Ламберто вже ледь стримувався, щоб не затіяти бійку.  

- Я сподіваюсь, це не натяк на те, що я з віком подурнішала. – кокетливо зіщулилася Паула, трохи вип’ятив вперед груди.

Лицар мимоволі опустив погляд на її декольте, яке балансувало на межі непристойності та поклику «візьми мене тут усю» і щиро помотав головою. Незважаючи на свою юність та цнотливість, він не був аж настільки наївним, щоб не зрозуміти, що удовиця поклала на нього око. І це була несподіванка, що полегшувала виконання плану. Його щоправда непокоїла відсутність за вечерею Руфіно. Він волів би бачити перед очима баронета, а не перейматися за те, що він може прямо зараз робити з Амалією. Паула пояснила відсутність сина за вечерею тим, що той хотів сам вполювати дракона, а Ламберто забрав собі його славу, тож той розсердився. Сказавши це, вона більше його в розмовах не згадувала, зосередившись на тому, щоб спокусити юного лицаря.