Розділ сімнадцятий, у якому майже відбуваються водні процедури.

Розділ сімнадцятий, у якому майже відбуваються водні процедури.

- Свіжа кров. – сказав Ламберто барду, коли віз, на якому вони їхали, нарешті дістався до родинного гнізда д’Устінгів.

- М? – сонно запитав Пако, що куняв на соломі біля великого мішка, просякнутого кров’ю. Таке сусідство (як і сморід, що пробивався крізь тканину) барду, вочевидь, не дуже заважали. Скоріш за все, якщо б його спитали, він би звично відповів, що спав і в гірших обставинах. І навіть навів би приклад з життя.

- Ці люди отримали баронство нещодавно, а родичі Амалії – стародавній рід. Тож те, що вони пали у боротьбі, банальна історія. – пояснив лицар, як завжди в найнесподіваніший момент показуючи, що він може міркувати про щось, крім наступної бійки. – Свіжа кров, спрагла до завоювань, проти людей, що почали вироджуватися.

- Я б не сказав, що Амалія схожа на виродку. – усміхнувся Пако, остаточно прокидаючись і оглядаючись навколо. – О!

- Отож. – відповів лицар, зі складним виразом обличчя обдивляючись ще не до кінця добудований замок, у внутрішнє подвір’я якого вони саме заїжджали.

Замок вражав складністю архітектури та розмахом задуму, який, щоправда, не було до кінця втілено у життя. Схоже, посеред будівництва у д’Устінгов почали закінчуватися гроші, і тепер замість сотень будівельників біля все ще низьких стін поралося всього пара десятки людей – явно недостатньо, щоб завершити велетенську споруду за життя старшого покоління господарів. Втім, таке траплялось не рідко. 

Ламберто кинув монетку селянину, що привіз їх (а ще декілька мішків з овочами) та скочив з воза – щоб опинитися прямо перед дебелим вусатим воїном у залізі, що, зацікавившись пасажирами, саме підійшов до новоприбулого транспортного засобу.

- Ви хто такі і що тут забули? – навіть не намагаючись бути ввічливим, проказав воїн, підозріло та презирливо роздивляючись барда та лицаря.

Ламберто зітхнув і підняв мішок.

- Ми за нагородою. – пояснив він спокійно. – Чи не зволить шановний пан метнутися качечкою за господарями?

Бард зіщулився, як від удару. Вусань заціпенів, а інші стражники, які були вільні від чергувань чи якихось завдань і підтягнулися до центра дворику, щоб подивитися на незнайомців, засміялися.

Натяк на вимову вусача, який походив звідкись з півночі та іноді тягнув літеру «а», через що деякі слова в нього виходили схожими на крякання, був очевидним.

- Щоб якийсь волоцюга… - просипів він, червоніючи.

- Я просто попросив позвати господарів. Або хоча б сенешалка. І я не якийсь там волоцюга. Мене звати Ламберто де Стій, я шляхетний лицар. – спокійно зауважив юнак.

Регіт навколо став ще сильнішим.

- Шляхетний лицар у скрутному становищі. – додав Ламберто голосно, не зморгнувши оком. – Який все-таки залишається лицарем, тобто може навчити розуму будь-кого з вас, шановне панство. Тільки дайте мені меча та нападайте хоча б по-двоє, а не всі разом.

Бард зітхнув. Ламберто, звичайно, робив свою справу добре – на них наразі відволіклась навіть та сторожа, що охороняла все ще недобудовані стіни, та й взагалі майже всі у дворику, включаючи челядь, селян, що привезли продукти, та навіть коней. Але Пако був досвідченим волоцюгою і п’ятою точкою відчував наближення того моменту, коли їх просто почнуть бути.

- Що відбувається? – невдоволено запитав Руфіно д’Устінг, що з’явився на порозі донжону, оглядаючи натовп, який зібрався навколо возу.

- Ваша милосте, цей молодик каже, що він лицар. У положенні, але хоче скрутну винагороду. – переказав, як зміг, якийсь явно не надто розумний слуга, слова Ламберто.

- Лицар у… положенні? – перепитав Руфіно.

- У скрутному становищі. – пояснив все ще дуже спокійно лицар. – Хочу винагороду за знищення чудовиська, що плюндрувало ваші села, шановний пане.

- Ваша милосте. – бундючно виправив його д’Устінг. – Про що взагалі йдеться?

- Про дракона. – сказав лицар, витрушуючи з мішка на землю голову монстра.

У подвір’ї запанувала тиша, а в Руфіно д’Устінга обличчя перекосило гримасою гніву та розчарування. У поглядах сторожі та замкових слуг, що всі, як один, витріщилися на Ламберто, було набагато більше емоцій. Заздрість, повага, страх та навіть зловтіха – Пако, чий зад з кожною хвилиною свербів все сильніше, бачив таке різноманіття емоцій лише під час своїх найкращих виступів. Ну або ж в моменти, коли йому зачитували вирок.

Ламберто ж, не звертаючи уваги на фурор, який викликав, дивився через весь двір прямо в очі молодому д’Устінгу, який потроху казився від люті. Цю дуель поглядів перервала Паула д’Устінг, що з’явилася поряд із сином і, моментально зрозумівши, що відбувається, виступила гостинною хазяйкою. 

- О, ми чули про те, що наших селян спіткала ця… пошесть, і Руфіно вже планував полювання на чудовисько. Приміть мою щиру вдячність. Вдячність матері, чиєму синові не довелось зайвий раз наражатися на небезпеку. Ми раді вітати в нашому замку великого героя, який сам один зміг здолати цю тварюку. – невимушено посміхаючись, проказала баронеса. – Прошу вас, шляхетний…

- Ламберто де Стій, до ваших послуг. – граціозно вклонився лицар дамі.