Відступ. Амалія, двома роками раніше.

Вони заїхали на подвір’я через проломину в замковій стіні, яка мала б зображати ворота, але останнім часом справлялася з цим геть погано. Дівчина легко зістрибнула зі свого степового коника та підтягнула шкіряні штани, намагаючись повернути їх на місце, щоб вони не оголяли їй поперек так нахабно.

- Вас шукала графиня. – сказала стара служниця, подаючи Амалії  глечик з водою і незадоволено спостерігаючи як дівчина, пирхаючи, змиває з обличчя пил. – Просила вас зайти до неї негайно, щойно ви з’явитеся.

- Ох, Рамоно, що мама ще такого придумала? Нащо б я їй здалася? Ти не знаєш, чи на кухні є що поїсти? – перескакувала з одного запитання на інше Амалія, вочевидь намагаючись думати відразу про все. – Сімоне, відведеш Малого в стійло? Дай йому нормально їсти та пити, він сьогодні напрацювався! 

- Ви теж, маленька леді! – усміхнувся робітник, забираючи у Амалії повіддя. – То завтра на східний схил?

- Сьогодні, Сімоне! Сьогодні! Дай-но тільки поїсти! – закричала дівчина через плече, вже біжучи до кухні. – Треба забрати молодняк, ти бачив, що там вже троє телят?

- Добре! – крикнув їй услід пастух. – Я щось перекушу і буду готовий!

Амалія увірвалася на кухню для слуг, що була прибудована до старого донжону. За нею поспішала Рамона, намагаючись щось сказати, але ніяк не встигаючи за віконтесою, у якій буяла енергія юності.

- Ваша мати дуже наполягала, щоб ви зайшли до неї! – благально проказала служниця, нарешті наздогнавши дівчину, що, запустивши руку прямо в казан з охололим супом, виловлювала звідти шматки жиру та м’яса.

- Та що…брм.. ням, їй треба? – запитала знову Амалія, не перестаючи жувати. – Хіба вона не знає, що це за тиждень? Ми забираємо з вільного випасу нових телят…

- Графиня де Зінід хоче вас бачити, віконтесо. – м’яко проказав хтось від дверей, і дівчина стрімко розвернулася, від несподіванки ледь не вдавившись, бо могла заприсягнутися, що до цієї миті ніколи не чула цього голосу. А нові люди в замку (хоча варто було б сказати залишках того, що колись було замком) з’являлися дуже нечасто.

- А ти… ви хто в біса такий? – запитала вона, з подивом розглядаючи затягнутого в чорний каптан з позолотою добродія, що, чемно посміхаючись, стояв біля входу, склавши руки за спиною.

- Сенешалк її королівської величності, ваша милосте, мс’є Обещ. – виконав бездоганний уклін незнайомець. – Прошу вас все ж приділити деякий час для візиту до своєї матусі. Я впевнений, що телята зможуть почекати. На відміну від її сьогоднішньої гості.

Амалія зітхнула і, витерши руку спочатку об штани, а потім об своє скуйовджене коротке волосся, обережно обійшла сенешалка та рушила до донжону.

Тепер, коли вона не була настільки голодною і не так поспішала на кухню, вона вгледіла те, що мала б помітити раніше. Невелику красиву карету, що стояла біля стайні, та чужинців у чорному, що шмигали туди-сюди двором. Увійшовши до донжону, вона побачила двох незнайомців в обладунках з мечами, що охороняли сходи.

- Графським слугам не можна! Тільки королівським! – виставив перед нею ногу один з них. А інший, весело позирнувши на її розхристану сорочку, додав: - Хіба що після ретельного обшуку!

Амалія заціпеніла і на мить заплющила очі, чекаючи, поки пройде раптовий напад люті.

- Ти. Думаєш. Я. Служниця? – прошипіла вона нарешті, ледь впоравшись з емоціями. – Це МІЙ сраний дім, якщо шо!

- Шевальє, пропустить віконтесу де Зінід. – оксамитом прошелестів позаду Амалії голос сенешалка. – Я б сказав, що ваша помилка неприпустима, але цього разу, з огляду на…  обставини, я думаю, ми вам пробачимо.

- Дуже вам дякую. – просипіла, не обертаючись, Амалія, у якої досі від люті перехоплювало подих. Вона пройшла повз оторопілих гвардійців і піднялася скрипучими сходами на другий поверх. Дівчина подумала була зайти до себе перевдягнутися та трохи причепуритися, але швидко відкинула цю думку і, гнівно зиркнувши на ще одного гвардійця, який, однак, не став її зупиняти, увірвалася до невеликої зали, де зазвичай проводила свій час її мати.

Вона і цього разу була там, і не сама. Звичайно, Амалія вже давно здогадалася, хто саме завітав до них у гості. Мати не робила таємниці зі свого листування з королевою, не дуже частого, і в більшості своїй досить формального, але ж такого, що ніколи не переривалося. Адже Кармелія, що стала дружиною короля, та Тріш, що стала графинею де Зінід, були подругами з дитинства.

Амалія зробила щось на зразок реверансу в бік гостей, що в її виконанні, в розхристаній сорочці та шкіряних штанях, було більш схоже на спробу образити, ніж на ввічливе привітання.

Гостей було чимало. Крім самої королеви, яку Амалія швидко визначила за найшикарнішою сукнею, що дівчина коли-небудь бачила, тут була ще пара королівських фрейлін та слуги в чорному. Тріш де Зінід  одягла на цю зустріч своє найкраще святкове вбрання, але все одно виглядала блякло та невиразно на фоні гостей. І вона це розуміла, а тому її усмішка теж була бляклою та невиразною. На відміну від щирого здивування та жаху фрейлін, очі яких від реверансу Амалії, здавалось, ось-ось випадуть з орбіт.

Королева ж,  схоже, навпаки, була задоволена її виглядом та поведінкою.

-  Амалія де Зінід. – тремтячим від хвилювання голосом відрекомендувала дівчину мати. - Моя єдина донька. Кармелія Шпазьська, герцогиня де Ехідо, королева Шпазії та Південних Річок.