Розділ чотирнадцятий, у якому герої зустрічають дракона та рятують життя.

Пако помітив її першим.

- Дивіться. – гукнув він Ламберто, який перся степом перед бардом, шурхотячи довгою палицею в траві. Меча лицар все ж знайшов куди подіти – просто примотав до палиці надертими з дерева шматками кори. Вийшло доволі незграбно, але хоч руки звільнив. Щита, що так гарно показав себе в сутичці з привидом, Ламберто теж не кинув, але передав його Пако, що не надто тішився цьому, але не сперечався. Лише буркнув щось про те, що ніколи не мріяв бути зброєносцем.

 Лицар підняв голову і стомлено поглянув туди, куди вказував бард. За мить його погляд, який вже замилився від постійного споглядання хвилястих коливань пожухлої степової рослинності, сфокусувався, і лицар пожвавішав.

- Тільки не кричить! – зашипів бард, побачивши, що Ламберто відкрив був рота. – Ви її злякаєте! Вона просто від нас втече! Зустріти отак двох якихось обірванців посеред степу, самі подумайте! 

- То що ти пропонуєш, підкрастися? – сердито запитав лицар.

- Саме так!

Ламберто помотав незадоволено головою, але вирішив, що бард все ж має рацію, та змінив курс. І трохи прискорив ходу.

- Здається, вона йде по дорозі. – зауважив він до барда за пару хвилин. – Надто вже швидко рухається.

- Тим краще, бо мені вся ця трава вже почала набридати. – відповів бард, на що лицар лише хмикнув – адже Пако йшов його слідами, і йому було значно легше.

Вони досить швидко наблизились до мети.

Дівчина, яку угледів звіддаля Пако, не помічала, що її переслідують. Вона повільно йшла  степовою дорогою – точніше ледь-ледь пробитою колесами возів у траві колією - кудись на північ, не озираючись, лише іноді піднімаючи голову і виглядаючи щось на небі.

Чоловіки вийшли на дорогу, полегшено зітхнули і досить швидко наздогнали дівчину.

- Тепер не втече. – зауважив Пако задоволено, коли вони були вже в декількох кроках,  і ці слова, підхоплені вітром, досягли вух дівчини, вона здригнулася і з жахом обернулася на них.  Деякий час вони мовчки вивчали одне одного.

Дівчина була вбрана просто та дешево, але по-святковому: сіру тканину сукні прикрашали яскраві плями вишивки, а чоботи, хай і старі та схоже, з чужої ноги, були старанно змащені та почищені. У довгій косі бляклого кольору були вплетені червоні та зелені стрічки. Зелені очі дівчини дивилися перелякано, а на щоках рясніло ластовиння.

- Ми не розбійники. – вирішив почати з необхідного пояснення лицар. – Ми просто мирні дорожники, що заблукали. Чи не підкажете нам, юна леді, у якому напрямку йти, щоб потрапити до найближчого села?

- Я… - .дівчина явно розгубилася. Вона заозиралася, не розуміючи, що робити і що відбувається. Зустріч посеред степу з двома незнайомцями вочевидь не входила до її планів.  

- Дозвольте мені, сер. – шепнув лицарю Пако. – Ви напевно не дуже часто спілкуєтесь з селянами. Назвати цю дівчину «леді» було явною помилкою, повірте мені. Вона, думаю, навіть не зрозуміла, що ви звертаєтесь саме до неї.

- Гей, ти! Як тебе звуть, і що ти робиш посеред степу? Хто твій сеньйор? – виступив він вперед звертаючись до дівчини. – Пам’ятай, що ти стоїш перед шляхетним сером Ламберто і відповідай чесно. 

- Я… Мене кличуть Гдана. – забелькотіла дівчина, трохи збліднувши. – Я… Батькі мене послали до родичів. 

- Саму через степ? У такому вбранні? – не повірив Пако. – Хоча все одно. Слухай, Гдано. Якщо ти йдеш до якогось села, то чому б нам не скласти тобі компанію? Ми не збираємось заважати тобі робити… щоб ти не збиралась робити посеред степів у такому вбранні. Нам просто треба потрапити до якогось поселення.

- Вам краще йти туди. – дівчина махнула рукою назад на південь, звідки прийшла. – Опеньки там. Туди близько. А мені... мені  ще далеко йти.

Лицар спохмурнів.

- І тебе відправили саму в таку далеку дорогу? Щось тут не так. Скажи чесно, що ти тут робиш? – спитав він у дівчини з підозрою.

- Яка нам різниця, що вона тут насправді робить? – втрутився Пако. – Нам просто треба дістатись до… дракон!!

Ламберто розвернувся туди, куди вказував бард і справді побачив на обрії маленьку цятку, у якій, втім, легко можна було розпізнати летючу потвору, оскільки в жодного  птаха не було крил такого розміру, такої довгої шиї і чотирьох лап. Не кажучи вже про довгого хвоста.

- Лягай!  – зреагував моментально лицар, кидаючись у суху траву. – Він дивиться в інший бік, може, не помітить.

- Нарешті! Я знайшла його! Знайшла! – зарепетувала радісно Гдана і кинулася була до дракона, розмахуючи руками, проте Пако оперативно зреагував, вхопивши дурепу за сорочку і підставивши ногу. Бард та дівчина звалилися у траву і завовтузилися там. Ламберто змією ковзнув до них і допоміг Пако стримати дівчину, яка, плачучи, намагалась підвестись.

Декілька хвилин вони лежали, проводжаючи дракона поглядами, доки тварюка остаточно не щезла за пагорбами. Вона їх так і не помітила.

- Ненавиджу вас! Ви! Ви все зіпсували! Мій одяг! – і дівчина завернула пару міцних матюків, змусивши лицаря трохи зніяковіти.

- Ми врятували тобі життя, недоумкувата курко! – сказав зле Пако, отрушуючись.