Розділ дванадцятий, у якому фрейліна плигає з дерева, а бард боїться змій.

Ламберто похитнувся і ледь не впав. Цей перенос дуже сильно відрізнявся від попереднього – не було втрати свідомості чи навіть запаморочення. Просто лицар раптово опинився на великій, погано складеній купі каміння, камінців та брил, і лише спритність людини, що з дитинства звикла ухилятися від гострих предметів, допомогла йому втриматися на ногах.

Поруч почувся зойк. Ламберто озирнувся і побачив Пако, який такої спритності, вочевидь, не мав, і тепер, сидячи на камені, потирав забитий через падіння зад. Лицар закрутив головою, шукаючи Веласко, але ні паломника, ні фрейліни поруч не виявив.

Навкруги нарешті не було ні стін, ні підземелля -  лише безкраїй степ під похмурим небом ранньої осені. Пожовклі високі трави де-не-де розрізали невеликі скелі та пагорби. Десь аж на обрії виднілася темно-зелена смужка лісу.

- А де інші? – спитав Пако, піднявшись до Ламберто і теж озираючись. – Хіба… О ні…

В голосі його був розпач.

- Що? – спитав похмуро лицар.

- Ми ж не взялися за руки цього разу! Того разу ми всі схопилися один за одного, а цього… - пояснив бард.

Лицар зітхнув. Він згадав, як в останню мить перед переносом фрейліна, в одну руку якої вчепився Веласко, простягнула йому, Ламберто, іншу руку. І як він чомусь завагався і не вхопився за неї. Пако ж при цьому тримав його за пояс, тож нічого дивного, що вони опинилися тут без своїх супутників.

- Тут вже нічого не поробиш. Ми тут, а вони десь в іншому місці. – сказав лицар, ховаючи свою стурбованість за людей, з якими за пару днів зазнав стільки пригод, за незворушною пикою. – Тепер нам треба зрозуміти, де саме це «тут», і як звідси найшвидше дістатися до столиці.

- Ну це дуже схоже на степ. – сказав задумливо бард очевидну річ. – А найближчий до тих гоблінських гір такий просторий степ - це Інжуйські баронства на сході королівства. Можемо вважати, що ми там, поки не переконаємось у зворотному.

- Добре, і куди нам? – нетерпляче запитав Ламберто, перекладаючи меча з руки в руку і думаючи, що треба все ж знайти спосіб якось його закріпити на поясі. Меч звичайно, не надто важкий, але якщо так триватиме ще пару днів, у нього руки все одно відваляться. 

- На захід звичайно. – здивувався питанню Пако. – Аж поки ми не зустрінемо когось, хто нас направить.

- Тоді пішли, чого час витрачати?

І Ламберто почав спускатися з пагорба, всипаного камінням.

Бард сказав йому в спину: - Але може є сенс пошукати наших супутників? Згори гарно видно, і нам, і їм буде легше нас помітити. Можливо, вони десь поруч!

- Вони дорослі люди, самі впораються з тим, щоб дістатися до Ехідо. Якщо, звичайно, не вирішать йти кудись ще. – сказав похмуро лицар. – А в мене лишилось не надто багато часу, щоб все ж перестріти принцесу до того, як її видадуть заміж!

- Та навіщо вона вам? – сплеснув руками Пако. – Максимум, на що ви можете розраховувати з Ільдою – це хвилинна розмова. І що в ній такого? Не розумію. Краса її надзвичайна, але це ельфійське холодне срібло. Таким чудово милуватися здалеку, та й усе.

- Сам сказав – нічого не розумієш. – відповів лицар. – А то б не ставив таких питань.

- Це в коханні? Та напевно розумію більше за ваше. – хмикнув бард. – Наприклад, я не міг не помітити, що з вами поруч цілий день була красуня фрейліна, яка за цей час якщо і не закохалася у вас, то непогано так захопилася.

Ламберто почервонів.

- Просто вона була вдячна, що я захищав її від старого розпусника, який не приховував своїх намірів. – відрізав він. – Ти йдеш, чи ні?

Пако поволі, щоб не впасти, спустився з пагорбу.

- А непогано було розіграно, чи не так? – задоволено сказав він, отрушуючи одяг від пилу. – Я просто вирішив допомогти вам двом. Як на мене, ви чудова пара.

Лицар заціпенів. Повернувся до барда, втупився в нього диким поглядом.

- Ти це робив спеціально? – підозріло запитав він. – Серйозно?

- Я знаю свої можливості, вельможний сере. Наразі юні дівчата не для мене. – проказав поважно бард. – Вдовиці з дітьми, у віці тридцяти-сорока років – ось ті жінки, яким може стати до вподоби старий Пако. З фрейліною мені б нічого не світило. Ніколи. Але бачити, як вона їсть вас очима, а ви не звертаєте на неї уваги, було просто нестерпно. Я мав щось зробити.

- Я б сказав, що вдячний тобі, але ні. – похмуро сказав Ламберто, все ще трохи рожевий. – Амалія мене зовсім не цікавить. Залиш бідну дівчину – і мене – у спокої.

- Ну так, я розумію, ви безнадійно та платонічно закохані в красуню-принцесу, настільки, що готові молитися на статую її прапрабабки. І зовсім не хочете зривати плід, який сам падає вам до рук.  – відповів бард. – Ну добре, якщо не розумієте свого щастя, то що я можу зробити?

Ламберто мовчки розвернувся і закрокував на захід. Бард, на ходу жуючи гливу та поправляючи срібну тарілку, яку засунув собі за пояс, пішов за ним.

- Хочете, я щось вам заспіваю, щоб було не так нудно йти? – запитав він за пару хвилин. – інструмента в мене, звісно, немає, але я можу і без музики.

- Ні. – відрізав Ламберто, не озираючись на барда. Лицар спинився, коли попереду нього в траві щось зашелестіло і тепер пильно вглядався в каламуть пожовклого степу, намагаючись розгледіти, що ж там рухається. – Краще дивися обабіч і виглядай, чи не знайдеться у траві якоїсь дровиняки. Тут можуть бути змії.