Розділ одинадцятий, у якому принцеса робить дурниці, але отримує аплодисменти

Піна де Цар ніколи не бувала в таких місцях раніше і щиро сподівалася, що більше ніколи й не доведеться. Але коли тобі дають шанс, перший за весь час твого перебування при дворі, зробити щось для своєї сім’ї, його ніяк не можна проґавити.

Піна ще раз огледіла залу і, зітхнувши, зайшла в середину та попрямувала до стійки. Зала тим часом, завмерши, спостерігала за дівчиною десятком п’яних, оцінюючих та просто порожньо-байдужих очей. Таверна, одна з тих, де зазвичай проводили свій вільний час найманці, звалася «Останній шанс» і була досить непривабливим як ззовні, так і всередині, шинком, що в цю пору дня не міг похвалитися великою кількістю відвідувачів. Але дехто тут був. Декілька чоловіків, що похмуро пили чи їли щось за столиками. І ще хазяїн.

- Вітаю. – сказала Піна до старого шкарбуна без одного вуха, що стояв за стійкою. Сказала з тою легкістю, з якою красива дівчина, будь вона хоч тричі віконтесою, може звертатися як до рівного собі, так і до бідного селюка. – Мені потрібна Херальда. Херальда Пивійська.

- Добрдень, мдмзль. – пробурмотів старий, витріщаючи на неї свої запалені очі. – Схоже, вона поки що трохи зайнята.

- Гхм? – Піна звичайно не розраховувала, що шинкар впаде на коліна, цілуючи її руки та хутко помчить шукати Херальду, але й не передбачала, що він буде узгоджувати з нею розпорядок дня найманки, наче він дворецький чи секретар при її особі. 

- І коли ж вона звільниться?

- Скільки часу їй зазвичай потрібно на свіжого хлопця, Дейл? – запитав шинкар через плече Піни, звертаючись до когось в залі.

- Судячи зі звуків, вона десь посередині. Я б дав їй ще хвилин десять. – сказав позаду дівчинни якийсь чоловік. Вона повернулася і побачила того Дейла – невеликого на зріст рябого молодика, що з цікавістю її оглядав, не відриваючись від поїдання якоїсь залитої соусом каші.

- Яких звуків?

Дейл підняв палець вгору, і Піна, дослухавшись, почула характерні скрипи та стогони з другого поверху. Майже всі відвідувачі при цьому дивилися на неї з цікавістю, вочевидь, очікуючи, що юна дівчина в багатому вбранні хоча б почервоніє. Але Піні було вже шістнадцять, і з чотирнадцяти вона стовбичила при королівському дворі. Якщо місцеві бандюки вважали, що вона почує щось нове…

- Що ж, почекаємо. Сподіваюсь, вона не захоче йти на друге коло, не випивши трохи. – незворушно сказала Піна, повертаючись до шинкаря. – Будьте так ласкаві, скажіть комусь віднести нагору глечик чогось прохолоджуючого, але не дуже міцного. Хай почекає за дверима, поки Херальда скінчить, а потім скаже, що це від потенційного наймача, що чекає її тут, у залі і буде радий, якщо вона приділить йому трохи часу.

З цими словами вона поклала на стійку срібну монету. І потім - ще одну.

Шинкар несамовито почухав за вцілілим вухом, відверто спантеличений. Хвилину подумавши, він зграбастав монети зі стійки, надзюрив чогось з барильця у відносно чистий келих і покликав помічника.

- Слухай, як Хара перестане стогнати, віднеси їй це і скажи, що тут внизу якась багата краля хоче її найняти. – як зміг, транслював слова Піни шинкар. – Але постукай перш у двері! І не ломись, поки не запросять!

Верткий худорлявий хлопець вхопив келих і, посміюючись, пішов нагору.

- Може, леді, ви не хочете чекати? Нащо вам Херальда, тут повно хлопців не гірше. – витираючи рота, підійшов до Піни Дейл.

- Ні, мені потрібна саме вона. – відповіла дівчина, спокійно дивлячись на найманця, що підійшов так близько, що вона могла б розрізнити приправи у тій каші, що він щойно їв, по запаху з його рота.

- А може тоді, якщо вам нудно її тут чекати, ви бажаєте трохи розважитись? Нагорі є ще кімнати. – сказав Дейл, ласо посміхаючись. – Навіщо гаяти дорогоцінний час своєї свободи. Ви ж з фрейлін королевни, чи не так? Вас не часто відпускають з палацу… Напевно сидіти там так безрадісно та нудно… А ваше тіло, таке юне та прекрасне, не заслуговує на…

 - Ось зараз мені справді стало нудно. – перебила його Піна, дивлячись, як його рука повзе до її талії. – І до речі, якщо ти до мене хоч доторкнешся, я просто покличу сюди тих чотирьох гвардійців, що стоять зараз на вулиці. І тебе повісять прямо тут. Он на тій балці.

Вона показала очима на товсту почорнілу від часу деревину, що стирчала під стелею.    

Посмішка Дейла згасла.

- Давай зробимо вигляд, що ти невдало пожартував, і ти підеш далі жерти свою кашу. – запропонувала йому фрейліна і повернулася до шинкаря: - Налий мені того ж, що ти відправив нагору. Тільки в чисту посудину.

Коли вона розвернулася до залу зі склянкою в руці, Дейла вже не було, і ніхто більше, здавалось, не звертав на неї особливої уваги. Піна пригубила напій (їй здалось, що це було щось на зразок сидру), і приготувалася чекати.

За декілька хвилин на сходах з’явилася дебела жінка, однією рукою заправляючи сорочку в штани, а іншою тримаючи келих, огледіла залу, зупинила погляд на фрейліні.

- Дякую за сидр, це було дуже слушно. – сказала вона, підійшовши до Піни. – Як мінімум ти купила мій час на те, щоб я тебе вислухала.

Піна, нахиливши голову до найманки, прошепотіла Херальді пропозицію, з якою її послала сюди принцеса. Та широко посміхнулася.