Розділ десятий, у якому позбавляються дитини

Розділ десятий, у якому править бартер.

Срібні двері відкривалися  в широкий та довгий коридор. Яскраві промені, розрізаючи напівтемряву світлими смужками, падали через щілини в заростях живих та мертвих рослин, що ними були обплетені ззовні вузькі вікна.

У найближчому колі світла лежав ще один скелет, що на перший погляд нічим не відрізнявся від тих, що лишились за дверима. Він виглядав дуже гармонійно  посеред поїденого часом непотребу, бруду та опалого листя, що становили інтер’єр цього приміщення.

Ламберто, озираючись, йшов вперед, до проходу в наступну кімнату, і сміття розліталося в нього з-під ніг. Інші трималися трохи позаду, але не відставали.

- Може небезпеки вже немає? – пошепки запитав, ні до кого конкретно не звертаючись, бард, жадібно озираючись навколо. – Минуло пару століть, не менше. Можливо, вона пішла. Чи загинула. Чи може…

- Чи може вони самі один одного повбивали, угу. – закінчив за нього Веласко, уважно оглядаючи скелет, до якого вони саме дійшли. Він нахилився і вклав палець у отвір на скроні черепа.

- Що таке? – запитав лицар, озирнувшись.

- Я б сказав, що це був спис чи тонкий меч. Щоб то не було, його витягли і забрали, тут поруч нічого такого немає.

- Може вони справді один одного перерізали. – сказала з надією фрейліна.

Вони підійшли до кінця коридору і побачили широкі сходи з білого каменю, що вели вниз, у велику залу з височенною стелею.

- Ох ти ж. – сказав бард, а інші просто промовчали, настільки вражаючим було видовище.

На відміну від попередніх приміщень тут не було бруду чи рослин, які б зазирали у вікна. Велетенська кімната сліпила чистотою і виглядала так, наче її тільки-но прибрали. Картини на стінах тішили око яскравими кольорами, а на свіжій скатертині, що вкривала довгий обідній стіл, блищав начищений посуд. Проміні і тут зазирали крізь вікна, засклені та чисті, як сльоза, а ззовні жодна гілка не заважала сонцю гратися відблисками на сріблі, що ним були інкрустовані меблі.

Здавалось, ось-ось почуються кроки і гостинний та трохи п’яний хазяїн вийде з бокового проходу, щоб привітати гостей. Проте минула хвилина, друга, а ніхто так і не вийшов. Мертва тиша панувала в залі.

Ламберто розправив плечі і крутнув меча в руці.

- Щось мені не дуже кортить туди спускатися. – сказав він голосно. – Смердить пасткою.

- ТУТ Є ХТО?! – гаркнув він зненацька так голосно, що внизу на столі задрижали келихи з тонкого скла, а Пако схопився за груди і почав лаяти лицаря за те, що так його налякав.

Веласко, що тим часом з похмурим виглядом уважно вивчав залу, здригнувся і почав задкувати до коридору.

- Всі назад! Біжимо! – крикнув він, сам подаючи приклад.

Амалія заклякла на місці, спостерігаючи, як із кімнати знизу наче зісковзує простирадло з малюнком посуду, меблів та чистої підлоги – спочатку повільно, потім все швидше і швидше простір збирався зморшками і складувався, збігаючись до центру кімнати, виростаючи там незграбним різнокольоровим сугорбом. З-під цієї пелени поставала справжня зала – сплюндрована часом, з розламаними вщент меблями та чорними плямами сажі на місці яскравих картин.

Лицар вхопив ошелешену дівчину за плече і потягнув за собою в коридор, підхопив під руку, коли вона запнулася і ледь не впала.

- Швидше, швидше! – замахав їм рукою Веласко від срібних дверей, за які вже встиг чкурнути Пако.  

Вони добігли до срібних дверей і Ламберто майже жбурнув дівчину паломнику на руки, а сам розвернувся назад і блискавично підняв щит на рівень обличчя, підставивши його під удар напівпрозорої стріли, що прилетіла від сходів. Щит металево задзвенів, а стріла впала і випарувалася, перетворившись на тонку ледь помітну димку, що моментально розвіялася.

Лицар відступав назад тримаючи щита напоготові, і Веласко побачив, як туманна фігура, стоячи у дверному отворі, знову підняла лук, наче зітканий з хмаринки і випустила наступну стрілу. По привиду все ще розповзалися, потроху зникаючи в біло-сірій каламуті, зображення келихів та картин.    

Ламберто встиг підставити щита і цього разу, а потім зробив останній крок назад, і вони втрьох з паломником та бардом поставили на місце стулку. Опустивши засув, чоловіки відскочили до Амалії, що вже стояла на сходах, готуючись бігти далі, до телепорту. Дівчина тремтіла з переляку.  

- Воно може пролізти тут? – спитав лицар у Веласко, не відводячи погляду від дверей.

- Навряд чи. – з сумнівом проказав паломник. – Мені здається, воно якось прив’язане до зали, до того ж достатньо матеріальне, щоб не бути в змозі протиснутися в якусь мізерну шпарину. А ці стулки, як бачиш, доволі щільно припасовані одна до одної. Крім того срібло ослаблює та отруює всяке… таке.

- А ці троє? – спитала Амалія, показуючи на скелети перед дверми. – Вони теж може так вважали?

- Скоріш за все вони потрапили сюди вже пораненими. Не здивуюсь, якщо ці стріли вбивають, хай і не відразу, навіть якщо тільки подряпають тобі шкіру.

Вони постояли ще трохи, чекаючи чогось – чи то стукання в двері, чи може легкої смуги туману, що буде намагатися пролізти під дверми.