Розділ дев’ятий, у якому мандрівники знаходять сніданок, трупи та витвір мистецтва

Амалія прокинулася від голосів і певний час не могла второпати, де вона, і що коїться, але потім, викопуючись з сухого листя, в  яке за ніч залізла майже повністю, згадала вчорашній день. І ще - трьох таких різних чоловіків, з якими на якийсь час тепер міцно пов’язана її доля. Що ж, у всьому треба бачити позитив. Адже ще вчора вона бідкалася, що ніхто не звертає на неї уваги, а сьогодні в неї є аж три кандидатури, які нікуди від неї поки що не дінуться. Хоча її з цих трьох цікавив лише красунчик-лицар.

- І довго він так буде стояти?

- Не знаю. Як думаєш, це боляче?

- Важко сказати. Ніколи такого не робив.

Говорили ті двоє, до яких вона не відчувала особливої симпатії – пристаркуватий бард, що так нахабно її облапав при телепортації, та молодик з нездоровим кольором шкіри. Вона підвелася, зменшила, наскільки змогла, кількість листя та іншого бруду на одязі (на що перетворилася її ще вчора шикарна зачіска, вона не хотіла навіть думати),  і пошукала поглядом товаришів по несподіваній мандрівці.

Проміні сонця вже зазирали в стару ельфійську будівлю крізь зруйнований дах і освітлювали те, що вночі ховалось у темряві. Наприклад, порепані від часу стіни з білого мармуру, купи сміття, яке сюди наносили за сторіччя птахи чи вітер і напрочуд талановито зроблену скульптуру чарівної дівчини на повний зріст, що здавалось, ось-ось зійде зі свого постаменту і зробить крок вперед.

У Амалії перехопило подих. Якщо не враховувати довгих вух і абсолютно непристойного одягу (фігура була одягнена в якусь коротку сукню, що нічого, в принципі, не приховувала), дівчина здавалась точною копією принцеси Ільди. Статуя була настільки гарно зроблена, що фрейліні здалось, що її подруга зараз віддасть розпорядження йти з нею на сніданок.

Біля яскраво освітленої падаючим з неба променем сонця скульптури на колінах стояв Ламберто, а поруч з ним терлися паломник і бард. Амалія підійшла до них і тихенько спитала: - Що він робить?

Очі лицаря були втуплені в обличчя статуї, губи безгучно ворушилися.

- Це могло б бути схоже на молитву чи закляття, якби це була не якась давно померла ельфійська дівка, а, наприклад, вівтар. – задумливо промовив Веласко.

- Як на мене більше схоже на епізод з однієї балади, де лицар дає обітницю перед зображенням своєї коханої. – заперечив бард. – Але не думаю, що наш Ламберто такий дурний, щоб закохатися в статую.

Останні слова він промовив досить невпевнено. Амалія спохмурніла.

-  Я думаю ви, Пако, маєте рацію. – сказала вона сухо. – Бо ця статуя дуже схожа на принцесу Ільду. 

  Чоловіки витріщилися на неї з подивом.

- Ви хочете сказати, що принцеса така вродлива? – запитав Веласко недовірливо.

- Саме така і є. – вимушено посміхнулася Амалія, витягуючи засохлий листок з кучерів на голові. – Тож будьте обережні, як її побачите, не закохайтеся теж. Так як її все одно віддають заміж за тиждень чи два, це лише розіб’є вам серце.

Її настрій стрімко псувався, а лицар, який до цього так їй подобався, враз став майже огидним.

«Навіть коли я потрапила абсолютно неприроднім шляхом бозна-куди і там зустріла хлопця, який мені сподобався, він виявився таким самим пришибленим коханням до моєї подруги ідіотом, як  і решта тих, з ким я намагалася в стосунки». – подумала вона майже розпачливо. – «І при цьому, вона перемагає мене навіть у вигляді шматка холодного каміння. Ні-ні, поки Ільда не звалить до свого чоловіка в далеку країну, я більше в це не граюся».

Ламберто піднявся з колін і повернувся до них. Обличчя його сяяло.

- Друзі, ви бачите це диво? Чи вона не прекрасна? – запитав він радісно.

- Я думаю, якби в нас був шанс винести її звідси і продати, нам би вистачило купити кожному по маєтку з непоганою ділянкою землі та ще й селянами на ній. – прагматично зауважив Веласко, і Амалія з Пако згідно закивали, задумливо приміряючись до статуї, наче справді обдумували, як на руках донести цю красу до столиці.  

Ламберто спохмурнів, вип’яв щелепу. В очах його загрозливо блиснуло. Але перш ніж він зміг придумати, що відповісти, Веласко повернувся і сказав, показуючи рукою: - Хто хоче поснідати? Це болотна глива. Я знаю цю рослину, і запевняю вас, це не тільки поживно, але й дуже смачно.

І справді, добрячу частину кімнати займали гілки якогось дерева, що спускалися згори крізь проломлений дах і фактично підметали підлогу своїм листям. Гілки ці були геть усіяні жовтими продовгуватими плодами, від яких, якщо підійти ближче, пахтіло солодким та терпким.  

- Тепер я точно знаю, що ми десь на півдні. – сказав паломник, подаючи приклад і зриваючи фрукт. – І боюсь, якщо ми підемо до Ехідо пішки, то дійдемо лише за пару місяців.

- Хтось хотів розповісти нам про себе. – сказала Амалія, теж зриваючи гливу. Плямкання паломника нагадало їй, що вона, насправді, теж дуже голодна. – І про муху. І про…

- Про себе мені казати особливо нічого. Учень не дуже відомого, але досить обізнаного в Силі магістра, прихопив трохи камінців та й побіг собі на північ, подалі від вчителя та гільдії. Думав знайти десь роботу чи навчитися чомусь новому. А головне – забратися так далеко, щоб мене не могли знайти. – неохоче проказав Веласко.