Розділ восьмий, у якому з’являються королівські особи і летять голови

- Де вона?!

Ільда, третя донька короля Владислава Першого, вбігла в кімнату, буквально палаючи від люті. Принаймні руки її були огорнуті зеленим полум’ям, а в очах палали добре помітні вогники того ж кольору.

Капітан королівської гвардії, який до того з дещо знудьгованим виглядом розповідав щось Бруно, моментально почав червоніти та задихатися. Він вже вчепився руками за комір, забувши, що його на металевому обладунку так просто не роздереш, але в цей момент королівський маг зробив жест і капітана відразу відпустило.

- Щось вже треба робити з цими паразитними втратами, через які будь-яке використання  магії вашою високістю призводить до цього нестерпного запаху. – сказав Бруно спокійно. – Лаванда це, звичайно, не свинячий навоз, проте в такій концентрації, особливо якщо у людини алергія…

- Не треба мене тут забалакувати! – сказала сердито принцеса, вогонь на руках якої трохи згаснув, притишений діями магістра. – Що сталось з моєю фрейліною?! Я питаю не як твоя учениця, а як, чорт забирай, принцеса!

- Ми арештували баронесу. – сказав, щоб щось сказати, капітан. – Але не схоже, щоб це був злий намір…

- Мені все одно на неї та її наміри! Вона може прощатися з двором назавжди! А якщо Амалія не повернеться живою та неушкодженою, то я згною цю дуру де Мейз в ямі. – відказала Ільда. – Бруно!  Як це взагалі сталось?

Королівський маг знизав плечима і показав їй срібну кульку на ланцюжку. Золоті символи ельфійської мови вкривали кульку повністю, переплітаючись з маленьким зображенням якоїсь пташки.

- «Горобець». Бачу таку річ втретє в житті, і цей перший на моїй пам’яті, що зберіг форму... та функціональність. Такі амулети докладно описані у «Жовтій книзі» Мізрака Алаутського. Він реагує на небезпеку для свого володаря та переносить того до найближчого Кола Мандрів. – пояснив Бруно.

- І чого ж тоді баронеса тут, а моя Амалія бозна-де, якщо ця погань висіла на шиї в де Мейз? – сказала принцеса, оглядаючи кульку без цікавості. – І головне, що ви робите, щоб повернути мені мою фрейліну? 

- Цій штуці тисячі років. Звичайно, вона працює не так, як треба. Тому і перенесла не власницю, а нападницю. Ну, це поки моя основна теорія. – сказав маг. – Щодо того, де Амалія зараз, про це в мене немає жодних здогадок. Останні відомі людям Кола Мандрів були зруйновані ще під час Повстання. Тобто куди б її не кинуло, це якесь закинуте і невідоме нікому місце.

- Тобто, вона невідомо де, але точно в смертельній небезпеці, чи не так? – сказала люто Ільда, і вогонь на її руках знову почав набирати силу.

- Ну ця ваша дівчина не з тих, для кого день чи півтора без води та їжі буде смертельною небезпекою. – сказав Бруно незворушно. – Не думаю, що там на неї чекатиме ще якась неприємність. Скоріш за все їй буде навіть цікаво у такому місці побувати. Враження на все життя, не сумніваюсь. Щодо мене -  я вже готую рятувальну експедицію. І  робитиму це швидше, якщо ви, ваше високосте, мені не заважатимете.

- Хочеш скористатися слідом від телепортаційного каналу? – швидко здогадалася Ільда.

- Ви все ж читаєте щось з того, що я вам рекомендую, чи не так? – посміхнувся Бруно. – Так, щойно я отримав сповіщення про те, що сталось, я максимально екранував місце  події, щоб залишити слід цілим. Справа суттєво спрощується тим, що в мене є неушкоджений «Горобець», який і робив попередню телепортацію. Я сподіваюсь, що мені вистачить сили та вмінь, щоб відправити за вашою фрейліною рятівника. Точніше рятівницю. Пане капітан, коли вона прибуде?

- Має бути ось-ось. – кахикнув капітан.

- Тепер ви задоволені, ваше високосте? – чемно, але роздратовано запитав маг.

- Я буду задоволена, коли Амалія опиниться тут знову. І сподіваюсь, цілою, а не частинами. – сказала Ільда похмуро. Вогні на її руках, однак, вже повністю згасли, що свідчило про те, що дівчина заспокоїлася достатньо, щоб повернути собі повний контроль над власною магією. – І те, що це взагалі сталося, твоя провина, Бруно. Такі артефакти не мають бути в когось, в кого є доступ до королівської родини. На місці Амалії могла б бути я. Могла бути моя матір, або навіть сам король. Так що не сумнівайся, я підніму це питання в розмові з батьком.

Від дверей почулися оплески.

Принцеса гнівливо розвернулася, в той же час, натягнувши на обличчя милу усмішку, трохи вклонилася. Капітан та придворний маг вклонилися теж, але набагато глибше. Бруно, однак, при цьому закотив очі вгору, але цього ніхто, крім короля, що стояв у дверях, не помітив.

- Ваше величносте.

Владислав Перший, переставши плескати у долоні, підійшов до них. На королі не було жодних регалій чи прикрас, а довге чорне волосся, яке лише починала чіпляти сивина, було непричесане.

- Моя донька в чомусь права, чи не так, Бруно? – спитав він, задоволено обійнявши Ільду. – Я бачу, що гроші, що ми поклали на її навчання політиці та етикету, не були витрачені дарма. Тож будь-ласка, зроби так, щоб це не могло повторитися.

- Звичайно, ваша величносте. Докладу максимум зусиль.

- Чудово. Я чому зайшов… - замислився король. – Вже не пам’ятаю, що я від тебе хотів. Можливо навіть саме запитати про цю справу. Але я бачу, що в тебе все під контролем. Дай тільки мені знати, якщо будуть якісь новини. І Ільді теж. Бачиш, як вона турбується, що зникла її улюблена іграшка.