Розділ сьомий, у якому відбувається нахабна та швидка втеча

Амалію запхнули в невелику печерку, широкий вхід до якої був забраний гратами товщиною з руку, і замкнули двері.

Віконтеса Тереза де Койн, молода жінка з зеленими очима та завжди невдоволено перекошеним ротом, подивилася на неї стомлено, і, нічого не сказавши, відвернулась від бранки. Здоровенний тип в латах, що і схопив Амалію, коли та підслуховувала в коридорі, підморгнув дівчині, солодко посміхнувся і теж повернувся спиною.

Амалія сприйняла б таку поведінку цих двох за підкреслену зневагу, але розуміла, що наразі в її тюремників є важливіші справи, ніж принижувати якусь там фрейліну. Адже навпроти її «камери» була ще одна, звідки з подивом витріщалися троє чоловіків.

- Я не розумію, що тут відбувається, і це мене дуже злить. – сказала Тереза до них. – А коли я зла, я не надто ввічлива, що може підтвердити ваш друг менестрель.

- Я бард! – вискнув один з чоловіків за гратами, найстарший на вигляд.

- Тихо! Тільки відповіді на питання! – гримнув здоровань в латах.

- Ти ж Хусто ла Бейж? Шляхетний лицар? – запитав раптом спокійно красень-блондин. В освітленні від факелів його чуприна здавалася майже рожевою. Амалія спіймала себе на думці, що серед тих хлопців, з якими вона намагалася фліртувати в столиці, він би вирізнявся, як принцеса Ільда серед фрейлін. Принаймні, її погляд, коли вона дивилася в той бік, зупинявся саме на його обличчі.    

Тереза і здоровань перезирнулися.

- Звідки ти знаєш, як мене звуть? – вкрадливо запитав чоловік у латах.

- Тож це правда. Ви обидва шляхетні люди. Тоді я звертаюсь до вашої гідності. Я – шляхетний лицар Ламберто де Стій, вимагаю, щоб мене тримали в полоні згідно законів лицарства. Крім того, я викликаю вас на двобій, Хусто ла Бейж!

- Так ти хочеш, щоб тебе тримали в полоні з пошаною, чи ти хочеш двобою? – з цікавістю спитала Тереза. Не схоже було, щоб промова лицаря справила на неї враження.

Красень замислився. Хлопець, що стояв біля нього, блідий та хворобливий на вигляд, у сірій хламиді паломника, тяжко зітхнув.

- Не важливо! Ви всі – шпигуни, тож і утримувати ми вас будемо відповідно. – сказала віконтеса. – А тепер просто відповідайте на запитання! Ти!

Її пальчик ткнув у блідого хлопця.

- Ти хто такий?

- Веласко, паломник до Водоспадів.

- Брехня! Ти чаклун з південних магістрів! – відрубала Тереза.

Інші бранці відсахнулися від паломника, а той втомлено захихикав.

- Якби я був магістром, ваша милосте, хіба я сидів би зараз тут? – тоном, яким розмовляють з хворими на голову, відказав Веласко. – А в тій сутичці, замість того, щоб бити гоблінів палкою, можливо я б щось начаклував, чи не так?

- В тебе знайшли каміння душ!

- Крихітні камінці маленьких душ. – поправив її Веласко. – Фактично пісок. Таке можна купити в південних містах навіть на ринку. А знання пари фокусів, за допомогою яких людина може спростити собі мандрівку, не робить з мене чаклуна. Тим паче – магістра.

- Двобій! – сказав раптом Ламберто. – Я б обрав двобій!

Хусто хмикнув. Амалія, не втримавшись, захихотіла. Всі повернулися до неї, і вона, зашарівшись від загальної уваги, відступила вглиб своєї печерки.

 - До речі, не представите нам нашу чарівну нову сусідку? – солодким голосом спитав бард, що особливо пильно придивлявся до Амалії.

- Це що, вечірка?! – заверещала віконтеса. – Чи шлямзький балаган?

- Ну шляхетних тут наче навіть більше, ніж звичайних людей, тож напевно це більше схоже на бал чи прийом у палаці. – відказав Веласко задумливо.

- Все, мені набридло. Якщо ви не хочете розмовляти чесно, буде вам прийом. Буде і балаган. – сказала, раптом заспокоївшись, Тереза. – Хусто, мені треба випити чаю та трохи заспокоїтися, а Марко хай тим часом розпалює жаровню та готує дибу. За півгодини приведіть мені в катівню балакучого паломника, почнемо з нього, а потім подивимось, що нам скаже цей так званий лицар!

 Вона закрокувала геть, а здоровань, ігноруючи чоловіків, повернувся до Амалії.

- Не бійся, крихітко, тебе я псувати на дибі не дам! – підморгнув він їй. – Ще поспілкуємось пізніше.

І теж пішов.

Фрейліна здригнулася.

- Ну що, дожартувався? – спитав бард паломника, коли відлуння кроків Хусто остаточно зникло.

- Та пішли вони всі. – стомлено промовив блідий. – Щоб я не сказав, вона б все одно не повірила.  

Лицар підійшов до грат і, напружившись, став намагатися вигнути одну з перекладин.

- В нас є лише півгодини, щоб щось вдіяти.  – здушено промовив він, прикладаючи всі сили, але марно – перекладина була занадто товста.

Бард висунув руки і обмацав замок.

- Можливо, я міг би його відчинити, але мені потрібно щось гостре і тонке. – сказав він. – Пам’ятаю, якось сидів я в одній башті, так охорона тижнями не могла втямити, чого від мене пахне вином і я весь час ситий, хоч мені і шкоринки не давали. А я тим часом кожну ніч бігав до їх погребу. А потім жінка того герцога якось побачила мене в коридорі… Після того доводилось бігати не лише по їжу.