Розділ шостий, де частково здійснюється пророцтво

Амалія спочатку подумала, що втратила зір та слух. Але потім, почувши шурхіт своєї сукні та відчувши холод підлоги руками, зрозуміла, що з її відчуттями все добре. Просто вона раптом опинилася зовсім в іншому місці, яке сильно відрізнялось від королівського саду в Ехідо. Тут було темно. Холодно і порожньо.

Вона швидко почала мерзнути і вирішила спробувати знайти дорогу… хоча б кудись. При цьому вона вперто гнала з голови думку про те, що, можливо, магія амулету перенесла її в місце, звідки немає виходу, і вона приречена померти тут, на холодному камінні, у темряві, від спраги та голоду.

Обмацавши все довкола себе, дівчина зрозуміла, що знаходиться в круглому приміщенні розміром з невелику кімнату, що здавалось порожнім, якщо не брати до уваги пилу та кількох дрібних речей, які вона ніяк не могла розпізнати навпомацки – чи то камінців, чи то дрібних кісток.

Вихід з кімнати вона знайшла майже відразу, проте все ж витратила ще пару хвилин, щоб дослідити решту стін. Вони розчарували Амалію, адже вона сподівалася на якусь тканину, гобелен чи навіть прапор – будь що, у що можна було б додатково загорнутися та зберегти тепло.

В неї вже почали цокотіти зуби, коли вона все ж, обережно та повільно пересуваючи ноги та тримаючись лівою рукою за стіну, вийшла крізь дверний отвір.

Гладенька підлога йшла вгору під невеликим кутом, а  коридор (судячи з усього, це був саме коридор) забирав весь час трохи праворуч, повільно закладаючи велетенську спіраль. За декілька десятків кроків вона відчула, що трохи потеплішало, хоча темрява та тиша нікуди не поділися. Лише шелест її сукні та відлуння кроків супроводжували дівчину в цій мандрівці.

І тому вона не пропустила миті, коли раптом в тиші почувся ще один звук.

Тоненький писк десь попереду, і відразу – тихеньке дріботіння маленьких лапок по підлозі. І знову тиша.

«Щури» - подумала Амалія, і їй раптом стало спокійніше. Можливо, якась інша фрейліна, з юних дівчат, що виросли в багатих сім’ях, зіщулилася б від жаху чи навіть почала б плакати, але не Амалія де Зінід. Вона виросла в напівзруйнованому родовими війнами замку та до одинадцяти років взагалі бігала двором у штанцях, а ще - неодноразово полювала на щурів з маленьким «дитячим» луком. Тому вона розуміла, що в її становищі треба лише радіти почутому  писку в темряві.

Адже щури не дурні жити там, де немає води та їжі. Крім того, щури самі по собі це теж їжа, якщо стане зовсім скруто. Коротше, щури (якщо їх, звісно, не тисячі одночасно) - це чудова новина для рішучої дівчини, яка опинилася незнамо де, без припасів та вогню, у суцільній темряві. 

Вона пройшла ще може сотню кроків, не відпускаючи лівою рукою стіну, і раптом побачила десь попереду світлу плямку. Ледь втримавшись від того, щоб кинутися до неї бігом, вона,  однак, трохи прискорила кроки, і незабаром її очі почали розрізняти стіни та підлогу. Адже світла ставало все більше.

Амалія пройшла ще далі і нарешті, зупинившись перед великою мозаїкою, викладеною з тьмяно сяючих блакитних камінців прямо на стіні коридора, замислено втупилася в неї.

На картині був досить грубо зображений дракон, що розправляв крила над якимось палаючим містом, і напис знизу доволі дивними літерами, не схожими на жодні з тих, що вона бачила раніше.

Амалія озирнулася довкола, відійшла в темряву і побачила далі по коридору ще одну світлу пляму.

Трохи повагавшись, дівчина рушила до неї. Десь позаду знову щось пискнуло.

- Щури на смітнику.

- Хто?

- Вони. Просто щури, що намагаються знайти якийсь смачний недоїдок серед сміття та навозу.

Веласко поколупав засохлу кров над бровою і зітхнув. Тут було холодно, в нього боліла голова і ребра, а те, що тюремники, обшукуючи, відібрали в нього не лише золото, а й весь запас магічних  чорних зернят, не додавало паломнику гарного настрою.

Товариші по умовній «камері» - видовбаному заглиблені в скелі, вихід з якого хтось дуже давно перекрив гратами, розважали себе порівнянням людей, які вступили в союз з гоблінами, з різними не надто приємними та чистоплотними тваринами. Ну і водночас міркували, куди саме вони потрапили.

- Це колись був форпост стародавнього ельфійсьского королівства. Я бачив різьбу по каменю тут, на нижніх ярусах. – казав Пако хрипким застудженим голосом. – Її ні з чим не сплутаєш. Першонароджені вміли робити речі на тисячоліття. Чари на вході діють досі, вентиляція працює. Звичайно що контрабандисти не могли не скористатися таким чудовим місцем. Та ще й з шансом знайти щось цікаве. Впевнений, що це місце неодноразово знаходили та ретельно обшукували, але все ж таки може якась скритка і зберіглася… 

- Ельфи під землею? Що за дурня.  – відказав Ламберто. Лицар чомусь виглядав досить вдоволеним. Можливо тому, що, незважаючи на свою активну участь у бійці, він постраждав найменше. Хлопець лише іноді кривився, коли розминав відбиту ліву руку, але в цілому виглядав майже неушкодженим. – Всі знають, що Перші жили на деревах!

- Не тільки. Вони всюди жили, і їх було багато різновидів. Кажуть, що ті, що жили в горах, були нижче інших та мали довгі бороди. – помотав головою Пако.

- Судячи з мозаїк на стінах, тут було таємне лігво драконолюбів. – докинув Веласко.