Розділ п’ятий, у якому ми спостерігаємо безглузді бійки і дізнаємось дещо про гоблінську кулінарію.

Амалія задумливо йшла по королівському саду. Гравій, яким була посипана стежка між квітучими кущами, хрускотів під її підборами. Сонце вже майже сіло і на алеї потроху падала пітьма. Думки фрейліни були невеселі.

Вона справді, як і казала принцесі, заводила знайомства з симпатичними юнаками поважних сімей, що прибували на турнір, в надії навіть не знайти когось, хто зробить її дамою серця, а хоча б трохи пофліртувати. Але все було марно.

Амалія була доволі красивою дівчиною, але на вигляд нічим особливо не відрізнялася від решти фрейлін чи просто юних дворянок, яких родичі відправили на літо до двору короля. Ну хіба що її ніс був трохи курносим, але це типова ознака її роду – роду де Зінід, і вона перестала з цього приводу хвилюватися ще пару років тому. Тобто, враховуючи все це, вона мала б легко знайти собі кавалера серед юних лицарів або навіть столичних юнаків, що перебували при дворі майже постійно. Проте була одна проблема.

ЇЇ подруга.

Принцеса була занадто красива, і коли Амалія з’являлася в товаристві поруч з нею, то чоловіки її (як і решту інших дівчат) просто переставали помічати. Дивилися повз неї, пускали слину навіть на легкий слід, який принцеса залишила на доріжці, де нещодавно пройшла, та ігнорували будь-яких інших осіб протилежної статі.

Тоді фрейліна почала намагатися знайомитися з молодими людьми у свій вільний час. Тут справи пішли трохи краще. Але по-перше, вільного часу в неї було не так щоб і багато, а по-друге, приховати свій статус найкращої подруги Ільди було майже неможливо. І юнаки справді почали шукати її уваги.

Для того, трясця їх матері, щоб через неї познайомитися з Ільдою!

Амалія зупинилася і в гніві топнула ніжкою. Це все було надзвичайно несправедливо! Іноді вона навіть думала, що треба посваритися з принцесою і нарешті стати просто однією з придворних дам, а не якоюсь там обраною подругою. Але це, на жаль, був не варіант…

- І я впевнена, що то буде якийсь з синів курфюрста Лозани. – сказав хтось голосно за кущами, і Амалія зупинилася і нашорошила вуха. Адже саме з одним з синів курфюрста вона тільки-но холодно попрощалася. Коли той, запросивши її на прогулянку садом, замість того, щоб казати хоча б банальні компліменти їй самій, почав говорити про Ільду.

- Старший чи молодший? Молодший дійсно красунчик. А старший вже занадто старий. До того ж цей його шрам… – сказав інший голос. Знайомий голос.

- Молодший напевно. Король занадто любить свою дочку, щоб віддати її за двадцятирічного вдівця. Крім того, наша клюворилка пострибала з ним на побачення. А ти ж сама знаєш, принцеса її використовує саме для того, щоб перевіряти своїх потенційних чоловіків на предмет їх чоловічих здібностей. – відповів отруйним шепотінням перший голос, який Амалія теж вже впізнала.

Дві фрейліни з почету принцеси перемивали їй кістки у парі кроків від неї, не підозрюючи, що об’єкт їх розмови все чує.

«Клюворилка? Серйозно?» - подумала ошелешено Амалія, автоматично підносячи руку до носа. Вона моментально скипіла, не розуміючи, що її розлютило більше -  припущення, що вона ходить на побачення з юнаками, щоб перевірити, які вони в ліжку, чи натяк на той зовсім невеликий кут, з яким її ніс дивився вгору.

- Ну я думаю, ти б від такого завдання точно не відмовиласяб. – прохихотіла друга дівчина.

- І я б, на відміну від клюворилки, з ним би впоралася. Вона занадто багато розмовляє з хлопцями і занадто мало показує, що доступна. Ну і я, звичайно, просто красивіша. – трохи бундючно проказала перша, яку Амалія вже точно розпізнала як баронесу де Мейз. 

- Це безсумнівно. – відповіла запопадливо друга. – А наша жабка весь час повертається з полювання як обпльована. Напевно, від її пики кавалерів просто нудить!

Амалія застогнала, не в силах витримати все це, зробила декілька кроків і, знайшовши прохід через зарості, постала перед ошелешеними її появою дівчатами, як янгол помсти. Щоки її палали.

- Ах ви ж падлюки. – не в силах триматися в рамках куртуазного етикету, просичала вона. – Жаба? Клюворилка?

Вона розуміла, що робить велику помилку. Набагато розумніше було б запам’ятати образу і, використовуючи свій неабиякий вплив на принцесу, перетворити життя баронеси та її запопадливої подруги на пекло. Або, якщо вже і вступати зараз в дискусію, то з’явитися перед цими курвами спокійно, поважною ходою, з холодним поглядом і ввічливими, але отруйними словами знищити цих дівчат морально.

Але вона так не вміла. Саме за її простоту та небажання (і невміння) слідувати задушливим манерам двору принцеса ї полюбила її.

Першою оговталася, звичайно, баронеса.

- Де Зінід! Це в традиціях того глухого кутка, де ви народилися, підслуховувати поважних людей за кущами? – запитала вона зневажливим тоном, підіймаючись з лавки. На її красивій шиї засяяла червоним блиском вечірнього сонця ельфійська підвіска – одна з ознак того, що її рід, як і королівський, претендує на походження від Першенароджених. 

- А в традиціях вашого роду поливати брудом людей поза очі? – верескнула Амалія, підступаючи ближче до дівчини. Подруга баронеси збуджено підстрибнула і відскочила вбік, намагаючись не пропустити жодної деталі скандалу.   

- Ну ми хоча б знаємо, від кого походимо, а не бігаємо по вересових пустках на день Пращурів, шукаючи серед степових птахів своїх далеких родичів, щоб пригостити! – відповіла баронеса, не відступаючи. – Як вашому дідусю взагалі дали дворянство, Амаліє? Ви ж довбані селюки!