Розділ четвертий, у якому присутні дрібні дива та великі почуття

Розмови з містянами так нічого і не дали. Ніхто не знав, хто були ті люди, що пішли з Пако. Можна було б подумати, що три вершника просто розчинилися у повітрі або провалилися крізь землю. Але Веласко не вважав, що справа тут в якийсь там магії. І навіть Ламберто, зі своїми дивними запитаннями щодо підписів кров’ю, не запропонував версію, що барда забрали чорти в пекло за якісь гріхи. Навпаки, після того як вони витратили цілу годину на спілкування з місцевими, він дуже розсудливо зауважив: - Просто тут всім на все начхати.

І Веласко не міг з ним не погодитися.

Містечко було маленьке та затишне. Навіть гарне, незважаючи на пил, який весь час наносило вітром зі зруйнованих пагорбів навколо. Проте жилося тут, схоже, важкувато і люди здебільшого займалися своїми справами і їм не було жодного діла до незнайомців, особливо тих, хто поводив себе пристойно.

Одного разу їх зупинив патруль стражників. Вони порадили Ламберто більше ніколи не пити і лагідно повідомили, що його не пристрелили з арбалетів вчора лише тому, що не встигли їх принести – вони вже поверталися зі зброєю до корчми, коли лицар сам вирубився. А ще вони стежать за ним. І що від тюрми його врятувало лише те, що корчмарю було вигідніше стрясти з них гроші, не подаючи до суду, і він сам просив стражу не займати розбишаку. Коротше, розповіли багато цікавого. Але не про Пако.

Допомогти хлопцям з пошуками вони не змогли. До містечка багато хто приїздив на одну ніч і їхав далі – адже між десятками рудників, копалень та хуторів навколо і тонкою ниткою дороги, що вела з долини до більш населених місць, це був єдиний відносно великий населений пункт.

- Вони могли поїхати куди завгодно, і ніхто нам нічим не допоможе.  – підвів підсумок Веласко, коли вони чекали, поки коваль поправить лицарського меча до такого стану, щоб він перестав нагадувати гребінець і став схожим хоча б на пилку. – І якщо ми хочемо знайти Пако та Педро, нам треба змінити тактику.

Ламберто лише сумно кивнув.  Він був надзвичайно пригнічений, і Веласко розумів, чому. Чутки про дебош лицаря розійшлися містом надзвичайно швидко і дорогою, як воно завжди буває, неймовірно спотворилися. Тож коли вони питали містян про барда, то часто отримували запитання у відповідь. На кшталт «Чи це не ви рознесли вчора єдину місцеву корчму так, що доведеться перекривати дах?». Або «А правда, що ви хотіли зарубати нашого корчмаря, тому що він занадто розбавив вам вино водою? Я давно його в цьому підозрюю». Або навіть «Ви точно не збираєтесь одружитися з його донькою після всього того, що з нею зробили?».

Останнє було для Ламберто найболючішим,  бо по-перше, дочці корчмаря було вісім років, по-друге, він був яким-ніяким, але лицарем, а по-третє – був безнадійно закоханим в принцесу.

Навіть якби наразі біля міста спустився з неба стародавній дракон, що вимагав би в жертву кожну незайману дівчину в окрузі, а Ламберто сміливо вийшов на двобій та переміг його, він все одно не став би для місцевих «героєм Ламберто, що вбив дракона». Схоже він назавжди прославився тут як «юний сер Ламберто, що розніс шинок та порубав опудало гірського лева», і з цим вже нічого не можна було зробити.

Лицарю, звичайно, мало б бути все одно, бо він навряд чи збирався тут жити, але настрій йому все це точно не покращувало. 

- Мені потрібно оглянути речі, які ти зняв з коня. – сказав, вирішивши нарешті для себе щось, Веласко, коли вони поверталися до корчми. Лицар лише знизав плечима, не розуміючи, як їм допоможе його поклажа, але погодився.

Богомолець ретельно зібрав зі зворотного боку попони волосинки, які нагадували йому кольором масть жеребця, розклав їх на столі. Повагавшись, вибрав декілька.

- Що ти робиш? – спитав Ламберто з підозрою, спостерігаючи, як Веласко сплітає з волосинок химерну маленьку фігурку, що нагадувала одночасно муху та коня. 

- Буду шукати твого Педро. – буркнув Веласко.

- Чекай, це що, магія? Ти що, чаклун? – спитав лицар стривожено, і коли паломник роздратовано повернувся до нього, то побачив, що той тримає долонь на руків’ї меча.

- Я з півдня, пам’ятаєш? У нас там немає таких забобон, як тут, а знати пару дрібних трюків не означає бути чаклуном. – сердитим тоном сказав Веласко. – Ти хочеш, щоб ми знайшли твого Педро чи ні?

- А це точно не чорна магія?

- Ти бачиш тут пентаграму для призову демона? Чи може, я пускаю тобі кров? Чи бігаю містому пошуках немовляти, якого буду приносити в жертву? – роздратовано запитав паломник. – Ні? То відчепись! Я просто візьму ось це… І ось так… 

З цими словами він дістав з мішечка на шиї маленьке чорне зернятко та вставив всередину волосяної фігурки. Потім провів долонею над нею, щось прошепотів. Ламберто зблід і відсахнувся від столу.   

Волосяний жмуток сіпнувся раз, другий і піднявся у повітря. Невпевнено похитався, а потім цілеспрямовано полетів вперед, поки не ткнувся в стінку. Веласко відтягнув його назад, відпустив, і фігурка знову повторила свій маневр.

- Стабільно. – сказав вдоволено Веласко, ховаючи жмуток, що тепер справді нагадував чудернацьку комаху, кудись всередину свого одягу. – Я впевнений, що тепер ми точно знайдемо твого коня. Може навіть того барда теж, хоча він нам особливо і не потрібний.

Він повернувся до Ламберто і побачив, що той незадоволено кривиться.

- Ну що? Звичайна побутова магія. Простенька. Подібне до подібного і все таке. Без кривавих жертв або угод з потойбіччям. Що тобі не так? – невдоволено пробурмотів Веласко, збираючи свій нехитрий скарб. – Ти краще подумай, що ти будеш робити зі своєю поклажею. Не потягнеш же ти справді все це на пошуки коня.