Розділ третій, у якому хтось злиться, а хтось дивується.

Пако не повернувся. 

- Не знаю, що то могли бути за люди. – чесно зізнався корчмар, який став раптом дуже люб’язним і говорив з Веласко так, наче вони були найбільші приятелі. – Немає тут жодного замку,  а всі благородні, що в нас є, то управителі копалень і мешкають вони у своїх маєтках, що на замки ніяк не схожі. Та й вони всі доволі далеко звідси,  до ночі не доїхати.

- А у самому місті? Бурграф? – запитав богомолець, вже розуміючи, що це теж не варіант.

- Бурграф не став би посилати за бардом двох людей на конях. Тут до його будинку йти максимум п’ятнадцять хвилин. – підтвердив його думки володар корчми. – До того ж вони поїхали геть з міста. Я чесно нічого не розумію.

- А тих двох ви раніше бачили?

- Може й так, але вони точно не були нашими постійними гостями, тих би я знав. А це просто якісь чоловіки у плащах – в нас тут багато людей їздить собі туди-сюди, хіба всіх запам’ятаєш.

Веласко задумливо кивнув і підійшов до лицаря, що терпляче чекав, поки богомолець закінчить розмовляти з корчмарем.

- Ясність ще та — хоч око виколюй. – сказав він. –  Пішли звідси. Тут ми нічого більше не дізнаємось.

- Я не подякував… - Ламберто явно хотів сказати «вам», але в останню мить виправився. – Тобі, добрий паломнику. Я не знаю, як і що ти зробив, але…

- Ти мій боржник, лицарю, так. – перервав його Веласко. Це було грубо, але Ламберто, незважаючи на свій вік та деяку розсіяність, був реалістом. Він справді не знав, що саме зробив богомолець, але їх відпустили і навіть нагодували обідом. Лицар сам перед цим пропонував Веласко зайняти в когось гроші під чесне слово, щоб потім відпрацювати, і тепер знав, що заборгував, але вже не якомусь місцевому сеньйору, а саме цьому хлопцю в сірій мантії. 

- Ти врятував мою честь. Це навіть більше ніж життя. – підпустив пафосу Ламберто. – Я визнаю свій борг і клянуся, що віддам його. Службою або грошима.

- Якщо, - тут же додав він  – В службі тій не буде шкоди моїй честі чи честі моєї сім’ї.

- Було б дивно губити те, що було врятовано. – згодився Веласко. – Я не буду просити тебе прислужувати мені чи ще якось принижувати твою гідність, не хвилюйся. Просто мені здається, що по прибуттю в столицю мені може знадобитися твоя допомога. Допоможеш мені там з моїми справами. Безоплатно. І без запитань.  Ось і все. А до того моменту можеш забути про свій борг. Згода?

Ламберто подивився на богомольця з застережливим побоюванням. Озирнувся навкруги, переконався, що ніхто ними не цікавиться, а потім нахилився до Веласко і тихо запитав: - А треба буде розписатися кров’ю?

Паломник витріщився на нього в німому здивуванні.

- Що? – тільки і спромігся вимовити він нарешті.

- Ти викликав корчмаря, поговорив з ним, і потім вони відпустили нас, наче ніяких боргів і не було. А тепер ти хочеш за це послугу, але не кажеш яку. Чи не так поводять себе чорти, коли укладають угоду? – ще тихіше прошепотів Ламберто. – Я звичайно тобі вдячний, але…

- Ти божевільний, ти знаєш? – запитав спокійно Веласко, коли зміг знову говорити. – Я не можу тобі сказати, яка саме допомога мені буде потрібна, тому що сам поки не знаю! І я нічого такого корчмарю не казав. Я не зачаровував його, я не обіцяв спалити його душу на вогнищі чи змусити його доньку левітувати під повнею. Я просто дав йому гроші.

- Гроші?

- Так, я сплатив твій борг.

- То ти не простий паломник! – здогадався Ламберто.

- Я не простий паломник. Це ж очевидно, звідки у паломника стільки гульденів?  Щоправда я не хотів би, щоб ти кричав про це на весь світ. – відказав Веласко, теж озираючись. –  Але я точно не чорт.

- Побожися!

Веласко ляснув себе долонею по обличчю.

- Присягаюся богами Світу та Темряви, я не чорт і не демон. Іменем святого Федеріко, покровителя Водоспадів. Задоволений? – проказав він виразно, одночасно показуючи руки, щоб лицар впевнився, що його пальці не схрещені.

Ламберто видохнув.

- Розумієш, я чув багато різних історій… - почав вибачатися він. – І деякі з них точно були правдиві. Тож…

- Добре, давай просто не будемо до цього повертатися. Скажи лише, чи ми будемо шукати твого Педро? – перебив його Веласко. – Я б такий, що просто продовжив йти до столиці пішки. Шукати барда, що зник десь з твоїм конякою – та ще задача. А ми й так вже втратили час. Нам ще вертатися.

Вони й справді, як щойно з’ясувалось, доволі сильно відхилилися від маршруту, що міг привести їх до столиці. Принцип, що його так впевнено вчора проголосив Пако -  «всі дороги на північ ведуть в Ехідо», в цій місцевості не працював. Шлях, по якому їх компанію повіз меланхолійний селянин, привів їх вчора надвечір у маленьке містечко посередині вузької долини між старезними, майже стертими віком горами. Їх і горами назвати було важко – просто величезні пагорби, порепані, як шкіра після довгого плавання, розтрощені безліччю проломів та щілин.

Місцевість цю батько короля Владислава відвоював у племен печерних гоблінів років двадцять тому, і містечко, в якому вони опинилось, росло з тих часів саме за рахунок безлічі копалень, в яких працювали як і наймані робітники, так і каторжники. Прямої дороги на північ не було – її мали закінчити лише за декілька років, а їхати навпростець, по бездоріжжю через пагорби та кар’єри, а потім через резервацію, яку за мирною угодою отримали колись гобліни, було б… нерозумно.