Розділ перший, у якому ніхто не знає, куди рухатися далі, але це нікого не зупиняє.

Насправді у всьому був винний Гвідо.

Він був із тих людей, про яких ніхто ніколи не подумає, що вони можуть якось вплинути на історію. Навіть на історію рідного села, в якому цей п’янчуга та дурень народився, і з якого вибирався лише до найближчого міста на ярмарок.

Саме повертаючись з такого ярмарку разом з братами, які по-родинному опікувалися цим дурником, він тишком проліз до запасів міцної наливки, що зберігалася на одному з возів. Гвідо впився нею так, що посеред дороги роздягнувся і, оголений, чмихнув вдалечінь, пискляво волаючи, що він кабанчик і його хочуть заколоти на свято. Брати спіймали його лише за півгодини, добряче відлупцювали та, зв’язавши, кинули на віз. Але до цього, опираючись, він встиг видерти з землі дороговказ, що його місцевий бурграф встановив декілька років тому на перехресті.

Так Гвідо змінив долю декількох королівств, хоча ніхто про це ніколи не дізнався. Він помер від лихоманки наступної зими, і його брати лише зітхнули з полегшенням, не підозрюючи, яка велика людина їх залишила. Більше ми про нього згадувати не будемо.

Веласко не знав, куди йому далі.     

Ні, він знав, що точно кудись на північ. Але дороги прямо на північ не було. Один шлях з роздоріжжя йшов на північний захід, а інший - на північний схід, що робило вибір між ними доволі складним. При цьому Веласко не був певним і щодо східної дороги, яка виглядала напрочуд пристойно порівняно з іншими. Широка та гладенька, вона навіть мала залишки якоїсь бруківки, що точно робило її можливим кандидатом на дорогу, що мала вести до столиці, хай вона і йшла не в тому напрямку. Хтозна, як вона далі петляє? Пристойна дорога може й не вести прямо до мети подорожі, а трохи повихляти, щоб пізнати мандрівника краще, зрозуміти, чи серйозні в нього наміри. 

Хлопець потер потилицю та ще раз озирнувся у пошуках будь-якої вказівки, але знайшов лише шматки розламаного вщент дороговказу, які були вже притоплені в багнюці. Тоді він вирішив, що найрозумнішим буде почекати, доки хтось не з’явиться на перехресті, і запитати дорогу.

Він присів на узбіччі і з задоволенням витягнув стомлені ноги. Ніколи у своєму житті до цього він стільки пішки не ходив, і хоча напочатку був щасливий вирватися з тісних кімнаток башти і здихатися своїх нудних обов’язків перед вчителем, зараз згадував про все це майже з тугою.

Через деякий час він зрозумів, що це перехрестя, вочевидь, не є занадто людним місцем о цій порі року. Йому стало нудно, а ще шлунок почав нагадувати йому, що сніданок був досить давно, і що можна вже подумати про обід.

«Чому б ні». – вирішив він і, діставши з подорожнього клунка окраєць булки, шматок ковбаси та міх з водою, почав їсти. Сконцентрувавшись на цьому процесі і своїх власних (доволі невеселих) думках, він зовсім  перестав стежити за тим, що діється навколо. І саме в момент, коли він запхав до рота останній великий шматок хлібу, позаду нього хтось кахикнув.

Ледь не вдавившись, Веласко повернув голову і побачив, що в двох кроках від нього стоїть старий, весь посивілий, але здоровенний за розмірами кінь, що дивиться на його булку жалібними очима, в яких ледь не стоять сльози. Кахикання повторилося і хлопець, схаменувшись, підняв очі вище і побачив на коні вершника, що дивився на нього з трохи бундючним, але запитальним виглядом.

Це був здоровенний білобрисий дилда, що виглядав однолітком Веласко. Однак крім віку та статі між ними не було нічого спільного – якщо Веласко був одягнений в стару, але не сильно подерту, мантію богомольця, то на дилді було дворянське убрання (правда теж не першої свіжості) – колет, колготи і навіть шляпа з пером. До сідла мандрівника був пристебнутий довгий меч, а на крупі бідолахи-коня височіла чимала поклажа. 

Довгань спохмурнів і кахикнув ще раз.

- Будьте здорові. – прожувавши, автоматично сказав Веласко. 

- Взагалі-то простолюдин має вітати благородну людину поклоном, побачивши її. – зауважив повчально блондин, насупившись.

Веласко замислився. В своїй подорожі він вже не раз стикався з «благородними людьми», але жодного разу вони не звертали на нього уваги, і точно ніхто до цього не намагався змусити його кланятися.

- Може, тільки якщо він кріпак тої благородної людини? Чи хоча б знайомий? – запропонував Веласко свою версію після невеликої паузи і хильнув з міха води. Вставати і кланятися йому не хотілось. Тим паче однолітку.  

 Тепер вже незнайомець замислився на хвилинку.

- Може й так. - неохоче згодився він нарешті. – Але в будь-якому разі, не підкажеш мені, добрий паломник, яка з цих доріг веде до славного міста Ехідо, столиці не менш славного королівства Шпазії? Я вимушений зізнатися, що останнім часом орієнтуюсь лише по сонцю. Місцевість стала настільки одноманітною, що неможливо зрозуміти, чи ти бачиш вже нове просяне поле чи вже проїжджав повз нього зранку і випадково зробив коло.  

-  На жаль, сер, маю таку саму проблему. – відказав Веласко і протягнув останній маленький шматок булки жеребцю, який тишком зробив за час розмови пару кроків вперед і зараз обережно тягнувся губами до його їжі. – Чи я не помиляюсь, називаючи вас «сером», і маю честь розмовляти зі справжнім лицарем? 

Він розгледів, що з іншого боку коня був підвішений великий подряпаний щит з якимось гербом. Враховуючи меча та поклажу (де схоже теж було достатньо металу), висновок був доволі очевидним.