Глава 9. Крилата буря

Каеріс вилетіла зі сну несподівано: варто було помітити спостерігача. Знов він! Вже вкотре цей нестерпний лорд з’являється в її снах! Перший раз це відбулось ще в його замку. Вона стояла в холі Хмарної фортеці, як раптом відчула погляд. І, найдивнішим було те, що цей погляд був з того боку дзеркала, а у віддзеркаленні стояв лорд Нолар. Вираз його обличчя був таким сумним, що, коли він потягнувся рукою до дзеркальної поверхні, їй чомусь теж захотілось торкнутись у відповідь, але, як тільки вона відчула пальцями прохолоду, все зникло. А от відчуття того, що все це було насправді – залишилось.

І це дійсно було не зовсім сном. Її вже давно кликали саорсе й вона не вперше опинялась в такому напівсні, котрий був дуже схожим за відчуттями на перебування в міжпросторі, куди її цей Нолар й затягнув нещодавно. Тільки, яким чином він опинився у фортеці? Невже і його покликали?

Дівчина з силою потерла очі, змушуючи відчути себе повністю бадьорою. Потім, підтягнувши під себе ноги й спершись на них ліктями, зронила обличчя в долоні, намагаючись вловити якусь логіку в останніх подіях, пов’язаних з Ноларом.

Якщо його покликали саорсе, значить, він – обраний ними, і в ньому дійсно тече стародавня кров перших вершників. А за легендою: корону саорсе мали повернути двоє обраних, чия сила зіллється в одну, створивши нові крила. Щоправда, ніхто не знав, про які крила йшла мова.

Зістрибнувши з ліжка, Каеріс вийшла на терасу. Прохолодне гірське повітря збадьорило ще більше, попри ранню годину: денне світило – Аллірія – тільки почало витягувати понад горами свої рожево-золотаві промені, фарбуючи гострі верхівки й гребінчасті хребти. Дівчина з задоволенням втягнула чергову порцію свіжого повітря й мотнула головою, відганяючи нав’язливі думки щодо лорда Нолара. Його очі – яскраві, блакитні – постійно переслідували її, варто було хоч на мить втратити концентрацію. Вони з ним з різних світів, і їм ніколи не зійтись. Її доля – Іомар Тарей. Той, хто врятував її життя.

Тільки чомусь останнім часом це переконання ставало все менш переконливим. Після тієї ночі з Ноларом їй наче світ підмінили. Та і її саму ніби підмінили. Вона ніколи не сварилась з Іомаром. Сперечалась – так. Але, щоб вдарити його?! Хоча, ті його слова лунали образливо. Й вона навіть розуміла його, але залишитись після магічного повноліття лиш з половиною своєї сили – і це в кращому випадку – не хотілось.

Іомар розумів, що вона спробує домогтись свого й приставив до неї охорону. Та вона вислизнула. Можливо, якби не охоронці, вона й не нарвалася б на мисливців, тікаючи надто ризикованим шляхом, щоб замести сліди. Тепер він бісився через ревнощі. Навіть, коли говорив абсолютно спокійно – вона бачила це в його очах. Чорні, як беззоряна ніч, вони вміли пропалювати своїм темним вогнем: здавалось, що в тебе дивиться безодня. Й ця безодня зараз радо б поглинула її з її витівкою.

Стук у двері змусив дівчину повернутись до покоїв. Соріель вона відпустила, оскільки хотілось дійсно побути на самоті, тому, відчиняти довелось самій.

Іомар стояв спершись на одвірок й простягаючи їй вазочку з улюбленими цукерками, що виготовлялись з суміші ягід, горіхів й меду диких бджіл:

– Я заслужив на твоє прощення? – винно усміхнувся він.

Каеріс відійшла в бік, впускаючи його до покоїв:

– Це я маю перепрошувати за…

Договорити він їй не дав, ніжно торкнувшись вказівним пальцем дівочих вуст:

– Ні, не ти. Я мав зрозуміти. Тож, пропоную все це залишити там, де воно, насправді, і є – в минулому.

Вона потягнулась до вазочки й закинула цукерку до рота, крадучи для себе зайву хвилину роздумів. Кожного разу, коли в ній починали буйно квітнути сумніви щодо Іомара – він розвіював їх чимось несподіваним. Різкий. Звиклий до беззастережного виконання його наказів – з нею він раптом м’якшав. Лиш, коли вчив її закляттям бойової магії – не пожалів жодного разу. Хоча, завдяки саме тій його безжальності вона все ще жива.

– Якщо ти згоден більше не згадувати…

– Згоден! – знов обірвав він її, але, здавалось, це було не бажання дійсно забути – бажання не згадувати вголос. – Й пропоную оголосити дату нашого весілля.

Каеріс остовпіла. Ошелешено втупившись в Іомара, вона ще з хвилину усвідомлювала почуте, сподіваючись, що їй це все ж вчулось. Але очікувальний вираз обличчя чоловіка свідчив інше.

– Ти жартуєш? – як могла, м’яко поставила вона питання. – Яке весілля? Ми живемо поза законом.

– Саме так, – його рука потягнулась до її щоки й жорсткі чоловічі пальці ніжно окреслили дівоче обличчя. – Хто знає, скільки нам відведено. То чому б нам не урвати для себе хоча б трохи щасливих хвилин?

Вона не була готовою до подібного. Зовсім не готова. Здавалось, що весь запал вичерпався на ночі з Ноларом, й на Тарея не залишилось нічого. Навіть почуттів.

– Поговоримо про це, коли я повернусь, – ухилилась від відповіді Каеріс. – Мені треба підготуватись.

– Ти певна, що все вийде? – схоже, вирішив не тиснути на неї Іомар.

– Так.

– Моя дівчинка, я не хочу, щоб ти постраждала, – все ж обійняв її він й, схилившись, торкнувся вилиці ледь вагомим цілунком.

– Ми все прорахували, – вона повернула обличчя так, щоб її губи опинились якомога далі від його. – Магія саорсе прикриє мене.

– Гаразд. Але не залишайся там довше, аніж потрібно, – Іомар явно відчув її настрій, тому, просто розпустив обійми, відпускаючи.

– Не буду, – відсторонюючись, вдячно усміхнулась йому Каеріс. – Мені треба підготуватись.

– Звісно, – віддавши їй цукерки, він залишив покої.

А от їй цукерки тепер не лізли в горло: вона пам’ятала про домовленість щодо їхнього шлюбу, але все це здавалось чимось далеким – тим, що має відбутись десь там й колись, але не зараз. Й те «зараз» вистрибнуло зненацька. Вона виторгувала собі відстрочку, але точно знала, що, як тільки повернеться з завдання – Іомар повернеться до цієї розмови. Й торгуватись буде важче.