Глава 8. Нова служба

Чекати на Теллі довелось довго. Роззирнувшись по кімнаті й обравши з двох стільців й ліжка – все ж ліжко, Нолар впав на нього. З його темпом життя доводилось використовувати для відпочинку будь-яку вільну хвилину, оскільки він ніколи не був певен, що вона йому дістанеться потім. Вілла прилягла з іншого боку, й у відповідь на його зацікавлений погляд їдуче всміхнулась:

– Не розраховуй! Це Теллі начхати на все, а я віддаю перевагу, щоб в ліжку бачили мене, а не когось іншого, навіть якщо потім про мене забудуть. Ти, – вона смішливо поморщила носика, – не згадаєш про мене навіть зараз. Я ж бачу, як в тобі горить.

Як йому не хотілось визнавати, але всередині дійсно горіло. Від образи? Злості? Чи бажання? Чи все це змішалось вкупу? Каеріс дійсно йому подобалась. Мабуть, навіть більше, ніж просто подобалась. Було в ній щось, що тягнуло його до неї невимовно. І це був не той клятий артефакт! Він відчував це тяжіння й зараз – без будь-якого впливу. Варто було йому усвідомити, що їй загрожує небезпека – ладен був кинути все! Навіть думати не хотів, що більше ніколи не зазирне в ті шафранові очі. Й Вілла мала рацію: все, що він зараз зміг би – це уявити ту скалку, що гострим шпичаком засіла в серці.

Зрештою, він дійсно збирався відпочити й просто заплющив очі. Навіть до сну провалився, але й там не знайшов спокою: перше, що побачив – фіолетове сяйво манкого погляду. Припухлі вуста, котрі все ще зберігали на собі його цілунки. П’янкий аромат, що дражнив навіть уві сні. І вся злість розвіялась, залишивши по собі лиш бажання пестити цю нестерпну звабу, що так нахабно позбавила його спокою. Як сказав Десай: карати з ранку до ночі, й можна навпаки, з задоволенням слухаючи її скрики.

Та до скриків справа не дійшла навіть уві сні, обірвавши його на самому цікавому знущальним голосом:

– Ти ж сюди не відсипатись прийшов, красунчику? – над ним схилилось обличчя Теллі, вираз якого був чимось середнім між верхнім ступенем задоволення й крайнім нахабством.

– Ще раз так його назвеш, й мені доведеться підправити йому фізіономію, щоб в тебе не виникало бажання на нього облизуватись, – трохи збоку пролунав досить погрозливий голос хазяїна таверни.

– Передай своєму другу, – ледь ковзнувши по тому доволі зверхнім поглядом, звернувся до Теллі Нолар, підводячись з ліжка, – що підправляти фізіономії я вмію не гірше за нього.

– Гей! Хлопчики! – миттю встала на шляху господаря Вілла. – Ми тут трохи не за цим зібрались. Скельваре! – вчепилась вона в його плечі. – Він під особистим захистом Десая – не варто злити бога смерті, якщо не хочеш зустрітись з ним раніше свого терміну.

– Як сміливо: сховатись за спиною бога! – уїдливо реготнув хазяїн таверни.

– Гадаєш, мені потрібна чиясь спина? – спробував посунути зі шляху дівчину Нолар.

– Замовкли обидва! – гарикнувши, Вілла несподівано змінила вигляд, різко вирісши практично під стелю й впершись в неї рогами, котрі теж не поменшали. Її шкіра стала яскраво-синьою, а очі сяйнули жовто-зеленим вогнем: – Темрява вас візьми! – гримнула вона так, що, здавалось, задрижали стіни. – Я гадала, що хоча б ці двоє вміють бути розважливими. Але, схоже, відсутність півнячого хвоста не гарантує відсутність півнячого мозку! – дайміні вхопила обох чоловіків за коміри й розкидала в різні сторони, приклавши обох об стіни.

Нолар лише встиг згрупуватись, щоб хоча б голову вберегти від удару, але спиною вдарився добряче й сповз на підлогу. Його супернику дісталось не менше.

– Все! Все! – здійняв руки господар. – Погарячкував, – він зиркнув на Теллі, що насмішкувато за цим всім спостерігала, не втручаючись, й зітхнув: – Не встиг охолонути.

Вілла повернула свій звичний вигляд й пирхнула, здіймаючи руки й пускаючи з пальців блакитні іскри:

– Можу крижаною водичкою обдати.

– Якось сам, – буркнув, підводячись хазяїн таверни. – Що від мене треба?

Вілла кинула здивований погляд на свою подружку:

– Ти не пояснила?

– Нам трохи не до того було, – нахабним осміхом сяйнула та. – Що там пояснювати?

– Ну, звісно, – осудливо похитала головою Вілла, повертаючись до господаря: – Ти маєш розповісти йому, – кивнула вона в бік Нолара, – про Фаріор все до таких подробиць, щоб він здавався тут більш своїм, ніж ти. Врахуй, що за паперами – він з півночі.

– Він не з Аллірії?! – витріщився на свого незваного гостя хазяїн таверни.

– Скельваре! – ляснула його по плечу Вілла. – Тепер – з Аллірії! Зазнач це собі, бо Десай не любить, коли його прохання ігнорують. Й, поки що, це – прохання.

– Ти вмієш вмовляти, – хижо ошкірився Скельвар, намагаючись утримувати вираз безшабашності, за яким Нолар все ж розгледів нотки страху.

– Ну, звісно! – блиснула та на подружку. – Теллі явно трохи не на те вмовляла.

– Гаразд, дівчатка, – вже більш миролюбно всміхнувся господар. – В сусідній кімнаті стоїть велика балія з водою, де ви можете поплескатись, поки я перетворюватиму вашого прибульця у фаріорця.

Стримано-скептичний помах брови Вілли сказав більше, ніж, якби вона хотіла попередити його ще раз щодо дотримання угоди. Кивнувши Нолару, дайміні поштовхала свою подружку на вихід.

Взявшись за стілець, Велен підтягнув його ближче до господаря:

– Так я слухаю… Скельваре, – процідив він його ім’я з утиском. – Чим же славиться ваша північ?

***
Розмова з хазяїном таверни була довгою, але корисною. Щоправда, запам’ятовувати довелось багато, але йому було не вперше: з дитинства доводилось вчити напам’ять цілі шматки текстів з книг. Майбутній лорд Нолар мав знати всю історію свого роду не гірше від теорії магії. Практику в нього вбивали на магмайданчику, ганяючи по ньому, мов вовки зайця, а, згодом, й на полі боя, де помилки могли коштувати життя. Тому, хапати інформацію на льоту для нього було не лише звичним, а й життєво необхідним.

Попиваючи бадьорливе зілля, вони проговорили до наступного вечора й розійшлись вже ледве не друзями. Розмову лиш зрідка переривав хтось з дівчат, з’являючись тільки, щоб принести чогось їстівного, та пару разів забігав син Скельвара, що на цей час підміняв батька в таверні, але, почувши його сердитий рик, усвідомив, що час самотужки розв’язувати проблеми з клієнтами.