Глава 7. Божественні ігри

– Лорде Нолар! – постать бога смерті висилась над столом, відкидаючи на гральну дошку солідну тінь. – Робіть вже свій хід.

– Я знаю, що програю, – задумливо відповів Велен, невідривно дивлячись на фігури перед собою. – Але, якщо ви будете мене постійно підганяти – програю ще швидше. То визначтесь: ви хочете справжню гру, чи піддавки?

– Мені подобається ваш підхід! Я, звісно, люблю вигравати, але ненавиджу піддавки! – сміхотнувши, Десай потягнувся до чорної глиняної шафранниці з фіолетовою ліпниною на ній у вигляді квітів, й плеснув в келих пряно-ароматну, лілового кольору рідину. – Ваша шафранна настоянка – просто божественна! Як би це не звучало, – пригубив він напій. – Якщо ви будете постачати її мені на постійній основі – я знижу свої вимоги. Мої дівчатка будуть у захваті! – вигукнув захоплено бог й осікся, озираючись: – Я мав на увазі мою божественну Анайре!

– Я так і зрозумів, – насмішкувато хмикнув Нолар, пам’ятаючи про легендарну велелюбність бога смерті і його особисту трагедію: він так волів завоювати кохання богині ночі Анайре, що тепер не знає інколи, куди від неї сховатись. – Шафранна настоянка завжди буде стояти на вашому столі, Десаю, – чоловік посунув синій ромбоподібний кристал й зітхнув: – Я програв, – радів хоча б тому, що гра була чистою забаганкою бога смерті заради розваги, оскільки допомогти він погодився в обмін на іншу послугу, та й те – після довгих вмовлянь Аріони, попри те, що Саґрон був категорично проти, але, зрештою, махнув рукою на впертість друга й дозволив дружині вийти на зв’язок з їхнім божественним знайомцем.

Зробивши ще пару ковтків напою, бог смерті розплився задоволеним посміхом:

– Не переймайтесь так, лорде Нолар! – недбало змахнув він рукою. – Ця гра не вплине на нашу домовленість. Підсумуємо? – буквально потирав долоні Десай. – Вашу незабутню зустріч з тією зухвалицею – ви оплачуєте постачанням цього чудового напою. А за безперешкодний прохід до світу Аллірії – конкретно в королівство Фаріор – ви принесете мені душу короля Елдіра Ґревай Тера, – бог сердито цокнув язиком: – Зажився паскудник! Мав померти ще років п’ятсот тому, але задурив голову одній з моїх дівчаток й вона – чиста душа! – викрала в мене дуже цінний камінець, на основі якого той мерзотник створив один великий артефакт і кулон, пов’язаний з ним, завдяки чому тепер може жити вічно, змінюючи лиш тіла! Він просто став для мене невидимим. Випав з усіх смертних реєстрів, і я не можу з цим нічого зробити, оскільки не маю права втручатись в життя живих, що не знаходяться на межі смерті. Та й через цей артефакт я не можу до нього наблизитись: він ховає частину його душі у світі суцільного хаосу, куди ми доступу не маємо.

Нолар здивовано слухав божественну сповідь:

– За стільки років не знайшлось нікого, хто заборгував настільки, щоб відправити його за цим артефактом?!

Десай зміряв свого співрозмовника вельми глузливим поглядом:

– Ти ще більш наївний, ніж та нещасна дівчинка!

– А що з нею сталось?

Бог сердито пирхнув:

– Відлучив від тіла!

– Чийого? – ошелешено кліпнув на нього Нолар.

– Мого, звісно! – обличчям Десая майнув відвертий подив, наче сказане мало бути зрозумілим без будь-яких додаткових пояснень.

– Навічно?

– Знущаєшся?! Я ж не монстр! – втупився в нього бог, обурюючись навіть самому припущенню щодо такої жорстокості. – На два тижні. Ридала три дні!

– Потім заспокоїлась? – в очах Велена застрибали іронічні вогники.

– Звісно, – сутужно зітхнув Десай. – Я ж змилувався. Ну, не можу я карати моїх… – він знов осікся й почав озиратись, переходячи на шепіт: – Взагалі, давно то було – нема чого й згадувати. А от боржників було чимало, – продовжив вже більш голосно й зі знущальними нотками. – От тільки… борги залишились, а сплачувати нема кому. Я навіть їхніх душ не отримав.

Нолар нервово зглитнув: задачка ускладнювалась. Та чи була вона варта того, щоб ризикувати не лише життям, а й посмертям? Заради якоїсь нахаби?! Та, виходячи з розповіді, цій нахабі загрожувала реальна смерть:

– Король і є пожирачем душ саорсе?

– І коней, і їхніх вершників, – підтвердив Десай. – Частина їхньої сили йде йому на підтримання безсмертя, а частину він має віддавати богу хаосу, щоб той підтримував його артефакт в активному стані. І твоя зухвалиця – остання з роду, але яка! Королівської крові! Ще й свою родову магію розбудила, – насмішкувато кахикнув бог. – Якщо він отримає і її душу й силу, то до нього буде ще складніше дістатись. А битись з богом хаосу – кривавими сльозами вмиються люди всіх світів одразу. Навіть я, – обличчя Десая набуло абсолютної серйозності, – бог смерті – здригаюсь, уявляючи наслідки. Але, поки все вирішується між людьми, наш хаосник теж не має права втручатись напряму. То як? – глузливий вираз зайняв своє звичне місце. – Не передумав рятувати ту ідіотку?

– Рятувати?! – майже обурився Нолар.

– О! Перепрошую! – театрально приклавши руку до серця, схилив свою голову бог. – Карати! Тільки карати! – він перехилився через стіл й додав пошепки: – З ранку й до ночі! Або, навпаки! – реготнувши, Десай відкинувся на спинку крісла й вкотре злодійкувато роззирнувся, запевняючись, що їх ніхто не підслуховує. – Гадаю, вчити тебе методам покарання не має сенсу.

– Розберусь, – похмуро буркнув Велен.

– Значить, домовились! – бог плеснув у долоні: – Теллі! Вілла! – в приміщенні миттю матеріалізувались дві дайміні* – чарівні, спокусливі, з витонченими рогами, інкрустованими дорогоцінним камінням. Дівчатка з цікавістю втупились в гостя, на що Десай миттю ошкірився: – Руки не тягнути! Відірву! Видайте йому артефакти й виведіть до Аллірії.

Обидві лиш очі закотили у відповідь й мотнули головами до Нолара:

– Йди за нами!   

– Дякую! – підвівшись з-за столу, шанобливо схилив голову перед богом Велен.

– Не спіши з подякою, – хижо всміхнувся Десай. – Моя допомога може обійтись тобі значно дорожче, ніж ти собі уявляєш.