Глава 6. Крила в обмін на кохання

Вона йшла коридором печерного замку, гулко карбуючи кожен крок, немов воліла заглушити цим звуком те, що згризало її зсередини. У вухах все ще вчувався його шепіт. Пальці поколювало спогадами доторків. А губи палали вогнем. Крик бився десь в ній, вкотре намагаючись вирватись зовні, але застрягав між стиснутих зубів.

Це! Було! Її рішення! Й вороття вже немає. Але життя наче розрізали навпіл, забравши в неї половину, й тепер вона почувалась ошуканою, хоча, ошукала саме вона. Зухвало. Підступно. Просто позбавила його волі. Просто… Якби ж! На це ще треба було зважитись. Їй ще пощастило, що той, кого вона шукала, виявився молодим й привабливим. А, якби знайшла дідугана?! Або якогось виродка?! Навіть думати про це не хотілось. Й кроки відлунювали, перекриваючи голос думок й вітання охорони.

Масивні двері, до яких вона наблизилась, їй прочинили одразу ж – не довелось й зупинятись. Всі присутні повернулись до неї: Іомар Тарей – командувач повстанцями, Тенвард Вальдрен – командир гірських загонів, й Каелрік Оріскар – командир шпигунів. Судячи з карти на столі, перед її поверненням вони обговорювали черговий набіг на королівські землі.

– Залиште нас! – високий, темноволосий, з очима чорними, мов ніч, командувач кивнув підлеглим.

Стримано привітавшись з нею, обидва командири залишили приміщення. Іомар, стиснувши щелепи, ніби хотів ними зараз когось розчавити, поволі наблизився до дівчини:

– Ти зробила це, – не питав – стверджував, цідячи слова, мов удари.

– Хіба я недостатньо ясно висловилась тоді? – зухвало задерла вона голову. – Ця сила потрібна не лише мені. І я її отримала!

Вхопивши її за плечі, він з силою струснув нею:

– Ти була з ним!

Каеріс змахнула рукою, й вихор, що зірвався з її пальців, змусив чоловіка відступити:

– Досить! – гнівно рикнула вона. – Ти навіть не знаєш з ким! То яка різниця?!

– Велика різниця! – гарикнув командувач. – Ти стала іншою, – додав вже тихіше, але крижаним тоном.

– Справді?! – з обуреним виглядом склавши на грудях руки, Каеріс сперлась на стіл. – Якою ж? В мене виросли роги?

Підскочивши до дівчини, чоловік сперся руками обабіч неї, зловісно нависаючи:

– Схоже, вони виросли в мене, – буквально прошипів він.

– Я попереджала тебе, – незмигним поглядом дивилась вона йому в очі, навіть не збираючись ні відхилятись, ні виправдовуватись, – поки я не отримаю своє – моє серце закрите для всіх! І для тебе – також! Якщо ти раптом забув, то ти з цим погодився.

– Я пам’ятаю, – досить саркастично всміхнувся командувач. – Тільки я не думав, що ти відкриєш дещо інше, й не мені!

Ляпас пролунав – не встигли стихнути слова, й супроводжувався чорним вогнем, що залишив слід на його щоці – опік, помережаний чорними болючими прожилками. Розлючена, Каеріс хотіла відштовхнути чоловіка, але той сам сахнувся від неї:

– Божевільна! – прогарчав він, хапаючись за щоку.

– І про це я тебе також попереджала, – виграючи знущальною посмішкою, дівчина рушила до дверей: – Охолонь, Іомаре! Інакше, я все зроблю сама.

Гордівливо смикнувши підборіддям, вона чинно вийшла в коридор й, пройшовши повз охорону, покрокувала до своїх покоїв, що знаходились трьома ярусами вище. Вони були облаштовані у величезній печері, як і більшість приміщень тут. Білі зсередини стіни також красувались барельєфами, як і в замку Нолара. Й, здебільшого, це були зображення крилатих коней. Вони стояли, мчали, летіли… але залишались нерухомими, як уособлення легенди. Ненадовго.

Двері відкрила її служниця – Соріель:

– Моя леді! – мало не на шию кинулась вона хазяйці. – Ви повернулись!

– В тебе були сумніви? – обійнявши її, трохи насмішкувато хмикнула Каеріс.

– Я боялась, – докірливо похитала головою дівчина. – Ви надто нерозважлива. Й до нас дійшли чутки, що за вами була погоня.

– Як бачиш, я тут і жива, – заспокійливо погладила її по спині хазяйка.

– Ви… – закусивши губу, дівчина почервоніла, – отримали… те, що хотіли?

– Так! – відвертаючись від неї, кивнула Каеріс й попрямувала до сходинок, що вели до меншої печери з гарячим джерелом. – І дуже хочу скупатись. Підготуй мені одяг.

Наплававшись досхочу, дівчина підпливла до виступу у воді, на якому можна було досить комфортно розташуватись й полежати. Та не встигла вона розслабитись й заплющити очі, як опинилась в чиїхось обіймах…

– Яка зустріч! – знайомий голос шпигонув болючіше голки, а міцні чоловічі руки стиснули її так, що вирватись було неможливо. – Навіть не сподівався, що знайду так швидко. Але, як виявилось, в цю гру можна грати удвох.

Каеріс повільно підвела голову. О! Ці яскраво-блакитні очі ладні були засипати її кригою. Можна було зрозуміти, але в неї було виправдання. Для себе… Й, по щастю, довго він її не втримає в цьому, по суті, видінні, хоча й надто реалістичному. Не можна було так розслаблятись – от і втрапила.

– У вас мало справ у вашому королівстві? – пирхнула вона, намагаючись зухвальством прикрити своє збентеження. – І вам не соромно вриватись до дівчини без попередження?!

– Хай мої справи вас не турбують, – хижим осміхом сяйнув на неї Велен. – І, ні – не соромно. Що я вже тут не бачив? – нахабно ковзнув він рукою до її сідниць.

– Приберіть руки… – прогарчала вона крізь стиснуті зуби, – поки вони в вас ще є! – захлинувшись обуренням, Каеріс спробувала відштовхнути його від себе.

Нолар відпустив її й тепер роздивлявся всю – з ніг до голови. І сховатись тут було нікуди: він спіймав дівчину у відгалуженні міжпростору – місці, достатньо стабільному, аби відчувати кожен рух і дотик, і водночас позбавленому магії. Хоча ходили чутки про деяких розумників, які й в таких місцях примудрялись творити неможливе.

Каеріс обхопила себе руками, прикриваючи бодай груди – на жаль, рук було лиш дві, щоб прикрити ще хоч щось. Вона намагалась вислизнути з цього стану, але її міцно тримали в ньому. Залишалось витерпіти, поки сили в декого вичерпаються.