Глава 5. Тінь серед тіней

Нолар кинувся до покоїв дівчини. Пролетівши передпокій, він увірвався до спальні: з двох боків ліжка стояли чотири тіні, що аж клубочились чорнотою, чорнішою за ніч. Вони всі разом повернули свої голови, чи те, що було схожим на них, й на Велена втупились ніби чотири провалля: без очей, без облич – наче сама пітьма дивилась на нього невидючим поглядом.

Він не знав – хто це, чи що це. Не схожі були ні на тінників, котрі все одно зникли після битви богів, як милість від Анайре; ні на химерників. Взагалі, ні на кого, про кого хоча б чути доводилось. Та роздумувати було ніколи – треба було діяти.

Зважаючи на те, на що вони були схожі – протиставити їм можна було лише вогонь, і з його пальців він й зірвався. Вогняні доріжки розтеклись півколами, миттю підібравшись до монстрів й охопивши їх високими язиками полум’я. Виск, що пролунав за цим, різонув слух так, що стало боляче, й Велен, накривши себе закляттям глухоти, посилив вогняне коло.

Але дві тіні змогли вирватись й кинутись до нього. Від їхніх «рук» тягнулись чорні цівки й декілька встигли обплести ноги Нолара. Довелось одночасно випускати з себе вогняний вихор, що, завертівшись довкола, випалив їх вщент, й, вихопивши з піхов кинджал, подарований Саґроном, прорізати темряву найближчої потвори.

Тінь завмерла, знерухомлена дією артефакту, й, затремтівши, почала розчинятись в повітрі, залишаючи по собі шматки чорної імли, що зникали, всотуючись в сріблясте лезо, допоки чорний гагат в руків’ї не спалахнув червоним й одразу ж згас. Друга тінь не стала очікувати на таку ж долю й зникла.

Все відбулось так швидко, що на момент, коли до спальні вбігли вартові – бій було завершено. В обох охоронців з вух стікала кров й обличчя були спотворені гримасами болю.

– Вас не вчили закляттю глухоти? – сердито кинувши їм, Нолар запустив одразу кілька світлових кульок й підскочив до ліжка. Лице Каеріс було вкрито наче дрібною чорною сіткою й що з нею робити – він не знав. – Цілителя! – гарикнув вартовим й спробував обережно підхопити це закляття лезом, намагаючись не торкнутись ним шкіри дівчини.

Він діяв навмання, сподіваючись, що цей артефакт здатен витягувати магію не лише з істот, а й з самих заклять. Край сітчастої структури трохи піднявся й раптом почав обплітати лезо, поступово наближаючись до руків’я. Велен напружено спостерігав за цим, готовий пустити вогонь кинджалом, якщо сітка спробує перекинутись на його руку. Але, остерігаючись пошкодити обличчя дівчини – ладен був чекати до останнього. Боковим зором він помітив цілителя, що наблизився до нього, боячись завадити.

– Ви коли-небудь стикались з чимось подібним? – спитав не озираючись й не ризикуючи навіть ворухнутись зайвий раз.

– Ніколи, Ваша Світлосте! – схилився нижче Тарві, вдивляючись в закляття. – Воно – не з нашого світу, – за хвилину виніс він вердикт.

Нолар й сам це розумів, от тільки знання факту – не давало йому знання протистояння цій гидоті. Та в цей момент перед очима майнули сцени з тінями: вони не зв’язати його намагались – витягували силу. Й зараз – здібності однієї з почвар знаходились в кинджалі. Коли сітка практично перекинулась на руків’я, Велен натиснув на камінь активації, й з леза витягнулись вже знайомі чорні цівки, всотуючи в себе комірчасту структуру. Всю. Без останку.

Каеріс зробила різкий вдих й розплющила очі. Її шафранові очі на тлі блідої шкіри скидались на два провалля – такими темними вони були цієї миті.

– Дякую, – хрипким голосом виштовхнула вона з себе, відновлюючи дихання крізь кашель.

Тарві відтіснив Нолара й зайнявся оглядом дівчини. Вона ж дивилась в очі свого рятівника, зрідка відповідаючи на питання цілителя. Якби не її скрик – вранці знайшли б лиш холодне тіло. Якщо взагалі когось знайшли б.

– Ви що-небудь згадали? – спитав, коли свої питання припинив ставити Тарві.

Прикривши повіки, вона хитнула головою:

– Ні… На жаль.

– Залиште нас! – похмурим поглядом обвів присутніх Велен й, коли за останнім, хто покинув приміщення, зачинились двері, опустився на ліжко, втуплюючись в очі дівчини: – В нашому світі ніколи не було нічого подібного. Й ці тіні прийшли за вами. Звідки?

– Хотіла б я знати, – срібляста паволока двох фіолетових безодень стьмяніла, залишаючи лиш сумну глибочінь. – Правда.

– Гаразд, – Нолар підвівся. Він не знав – вірити їй, чи ні. Його роздирало від суперечностей. Начальник королівської варти в ньому – вимагав прискіпливого розслідування. Чоловік – волів захистити її. А чого хотів він сам? – Поговоримо завтра.

Проте, зробити бодай крок в бік дверей Велен не встиг: тендітні дівочі пальці спіймали його зап’ясток.

– Я можу… – дівчина нерішуче затнулась й насилу продовжила: – попросити вас залишитись?

Він й сам був не проти залишитись, особливо, враховуючи обставини. Хоча, схоже, що обставини для нього були лиш виправданням: він просто хотів залишитись. Його тягнуло до неї. Неймовірно тягнуло, попри ті кляті обставини! Як ні до кого раніше…

– Я спатиму в передпокої на дивані, – залишав він їй шанс на відступ.

А от вона не лишала йому шансів:

– Ліжко велике, – посунулась ближче до середини Каеріс. – А їхні закляття ви бачили – я ледве встигла скрикнути.

З цим було не посперечатись. Та й бажання не було. Згасивши світлові кульки, Велен роззувся й ліг на самий край.

Після нічної пригоди, сон до Нолара не йшов. Хоча, схоже, що до дівчини він не йшов також, судячи з її не надто рівного дихання. Це було й не дивно: не кожен маг здатен був би щось протиставити навмання. Що казати про дівчину, магію якої заблоковано. Знати б ще – якою вона володіє?

Він згадав чорну сітку на обличчі Каеріс. Можливо, її не вбити хотіли, а витягнути магію? Адже, коли він задіяв поглинуту силу тіні, вона буквально висмоктала всю магічну складову закляття. Поглиначі магії? Що ж за цінність являє собою сила їхньої гості?

– У вас жодного проблиску спогадів? – Велен повернувся до дівчини, й зараз на нього дійсно немов безодня дивилась – такими темними видавались її очі в темряві.