Глава 4. Віщі гори

– Ви сама чарівність, Каеріс! – не став стримувати свого захоплення Велен. Зрештою, це було правдою. – Прошу! – подав він їй руку.

На цих його словах Керві, котра й допомагала гості приводити себе до ладу, якось ще більше знітилась й, цього разу, зблідла. Вона зминала руками свою сукню до побіління пальців, а її очі, схоже, не знали де зупинитись.

– Керві! Можете йти, – вирішив не мучити нещасну дівчину Нолар, оскільки його ця ситуація не веселила зовсім. – Дякую! І не забудьте, про що ми з вами домовлялись.

– Так, Ваша… – вона знов злякано осіклась й вискочила за двері.

– Ви подобаєтесь їй, – всміхнулась Каеріс.

Велен вкотре озирнувся на двері, намагаючись збагнути, де вони всі це побачили:

– По-моєму, вона просто боїться мене.

– Вона боїться, що ви це помітите.

– Віддам перевагу – не помічати! – сердито буркнув він й прочинив двері, пропускаючи вперед супутницю.

Дійшовши до сходів, Нолар запропонував дівчині спертись на його лікоть, справді побоюючись, щоб вона від слабкості не спіткнулась, й простягнув плаский флакончик:

– Зробіть два ковтки – це надасть вам сил. Тільки не розповідайте Тарві, а то він мене в порох зітре за втручання в процес вашого зцілення.

Взявши ємкість до рук, вона принюхалась:
– Що це?

– Для підтримки сил. Його навіть важко пораненим дають, – уточнив Велен, усміхаючись. – Тож, не бійтесь, труїти вас ніхто не збирається.

– Я не боюсь, – ледь помітно вигнула брову Каеріс. – Хочу запам’ятати запах на майбутнє, – зробивши два ковтки, дівчина повернула флакончик. – Дякую.

Вони рушили вниз й, хоча в гості навіть щоки вже не здавались блідими, Нолар уважно стежив за кожним її кроком, готовий підхопити будь-якої миті. Як тільки вони спустились в хол, він навмисне повів її так, щоб опинитись якомога ближче до одного з барельєфів, й тепер спостерігав за її обличчям.

Не помітити різьблений камінь було неможливо, й це миттю відобразилось в очах Каеріс: вся її фіолетова глибочінь спалахнула сріблястими іскорками, що ледь не вистрибували зовні. Наче забувши про свого супутника, вона мало не бігом кинулась до зображень крилатих коней. Наблизившись, дівчина торкнулась пальцями їхніх крил:

– Хіба існують крилаті коні?! – з подивом озирнулась вона на Нолара.

– Тільки в легендах, – проникливим поглядом вихоплював він найменшу зміну емоцій на її обличчі, але нічого, окрім захвату – там поки не було.

– Це мають бути красиві легенди, – ледь торкаючись пальцями різьбленої поверхні, дівчина пройшлась по контуру кінської голови й обережно торкнулась аметисту в оці.

Й саме в цей момент погляд Велена ніби заволокло фіолетовою імлою, крізь яку він знов побачив ту саму Хмарну фортецю. Але вже наступної миті все це зникло, лиш Каеріс дивилась на нього стурбовано:

– З вами все гаразд?

– Замислився, – спокійним тоном відповів Нолар, намагаючись збагнути, чи це було випадкове марення, чи доторк дівчини до каменю спровокував його. – Нам варто поквапитись, інакше ми ризикуємо повернутись разом з Тарві, й він мені не подякує за вашу прогулянку. А щодо легенди – я можу принести вам книгу про неї.

– Буду вам вдячна, – усміхнувшись, Каеріс знов сперлась на чоловічий лікоть, й вони рушили до виходу.

На головному замковому подвір’ї на них вже очікував конюх, притримуючи за повіддя коня молодого лорда. Високий гнідий скакун нетерпляче бив копитом об бруківку, періодично фиркаючи й смикаючи мордою. Забачивши хазяїна, він радісно заіржав й ледь не вирвався з рук робітника.

– Сайлене! – не надто суворо, але все ж прикрикнув на нього Нолар, поплескуючи рукою по сумці, що звисала в нього за спиною.

Жеребець миттю став сумирним, позиркуючи одним оком на сумку. Лише після цього Велен дістав звідти морквину й, забравши повіддя в конюха, простягнув її коню, котрий з задоволенням схрумав явно свою улюблену смакоту. Поплескавши його по шиї, Нолар зайшов з боку й, взявшись за луку сідла, легко скочив у нього.

– Вашу руку, Каеріс, – схилився він до дівчини, допомагаючи їй сісти попереду.

Зрушивши коня з місця, Велен скерував його до малої брами, що виводила на гірську стежку, котра вела лише вгору. Вона була достатньо широкою, щоб нею міг пройти кінь, і в Сайлена такий досвід був, тому він спокійно ступив на неї й почав підйом.   

Хвилин за двадцять вони піднялись на достатньо просторий виступ з широким входом до печери. Заїхавши в неї, Нолар зсадив дівчину й притнув повід довкола видовженого догори каменю, наче спеціально для цього створеного. Впевнившись, що кінь нікуди звідси не рвоне, навіть, якщо злякається, він взяв Каеріс за руку й вийшов з нею зовні:

– Гадаю, цього повітря вам вже вистачить?

Несподівано дівчина надто стрімко рушила до урвища, але була перехоплена міцною чоловічою рукою:

– Ви не настільки твердо стоїте на ногах, щоб ходити по краю. Варто буде похитнутись – і я не встигну вас зловити.

У своїй спробі запобігти падінню гості, Велен надто щільно притиснув її до себе і, якщо, коли вони їхали верхи, він зосереджувався на гірській стежці й керуванні конем, то зараз його увага швидко перетекла до стрункого дівочого стану, котрий ледь не вкарбовував у себе. До грудей, що здіймались над його долонею. До серцебиття, що прискорювалось під нею. Й до аромату сріблястого волосся, що пахло весняним вітром, змішаному з запахами снігів на самих вершинах й квітів, що росли там, де ці сніги відступали.

– Перепрошую, – ледь чутно промовила Каеріс. – На мить здалось, що я можу літати.

До Нолара не одразу дійшов сенс її слів: надто він захопився власними відчуттями, й це його лякало – так і втрачають пильність, влітаючи до пасток. Він поволі прибрав руку, перехоплюючи нею передпліччя дівчини:

– Ви можете, – кивнув у бік провалля Велен. – Можете навіть встигнути отримати задоволення… до першого каменю, що зустрінеться на вашому шляху, – саркастично хмикнув він.