Глава 3. Нічні дива

Сон довго не йшов, й Велен вийшов на терасу. Трохи вище поясу балюстрада була також прикрашена фігурами крилатих коней та птахів. Й очі в кожного зображення були інкрустовані або бурштином, або аметистом. У світлі зірки Анайре все це примхливо вигравало й подекуди здавалось, що фігури приходили в рух. В якийсь момент, йому вчувся навіть ляск крил.

Мотнувши головою, Нолар запустив кілька світлових кульок, але всі фігури стояли тихо й непорушно. А от десь здаля дійсно донісся цокіт копит. Але внизу було провалля і єдиний цокіт міг пролунати лиш на дорозі, що вела до замку, а вона була з іншого боку.

Нашвидку накинувши сорочку, він вискочив у коридор й тепер цокіт доносився десь знизу. Велен поглянув на охоронців, але ті поводились так, ніби найдивнішим був сам хазяїн покоїв.

– Не чули ніяких підозрілих звуків?

– Ні! Ваша Світлосте! – в один голос відрапортували обидва.

А це вже дивувало його, якщо не сказати, що лякало: втратити глузд – бажання не було. Тому, він удав, що вирішив перевірити пости й рушив до сходів. Кілька кроків вниз й цокіт пролунав знов. Згадались дитячі фантазії, але ж вони були лиш вигадкою дитини! Та й ніхто не бачив того, про що розповідав він: ніяких польотів коней! А охорона стояла завжди й у холі. Невже він страждав галюцинаціями й вони тепер повернулись?!

Охорона й на першому поверсі відрапортувала про тишу й спокій. Кивнувши, Велен все ж пройшов до одного з барельєфів. Та, скільки б не вдивлявся, жоден з коней не поворухнувся й не повів своїм кам’яним оком. Тільки чомусь тягнуло торкнутись крил. Й гнітило відчуття незрозумілої туги: туги за польотом. Але ж він ніколи не літав! Тоді, звідки це?

Рука мимоволі потягнулась до крила. Ковзнув пальцями по рельєфу різьбленого пір’я: холодне, кам’яне, нерухливе. Як і все зображення. Він торкнувся шиї, морди й, несподівано для себе, ока коня… І з ніздрів того раптом вирвався фіолетовий туман, що в одну мить затягнув все довкола, ховаючи навіть барельєф, поряд з яким стояв Велен. Він лиш відчував камінь, але це був вже інший камінь – з гострими виступами й жорсткою необробленою поверхнею.

Туман розвіявся, й Нолар виявив себе на гірському плато – абсолютно незнайомому, хоча місцеві гори він за своє дитинство і юність встиг облазити всі. Але не це було найдивнішим: метрів за двісті від краю плато, над проваллям, просто в повітрі, вкутаний знизу хмарами, висів замок. Він був набагато більшим за всі замки, що доводилось бачити йому у своєму житті!

Величний, гостроверхий – він легко ширяв у просторі, ніби взагалі не мав ніякої ваги. А його зовнішньою галереєю нісся крилатий кінь з вершницею, сріблясте волосся якої майоріло, підхоплене вітром, й сяяло так, ніби зірка Анайре обдарувала його своїм сяйвом. Тільки обличчя з такої відстані він роздивитись не зміг.

Та хвилювало його інше: як він тут опинився?! В житті подібного не траплялось. Навіть в дитинстві нікуди не заносило. Він же не вперше торкався тих камінців в очах! Чи це марення?

Розвернувшись до скелі, Велен знайшов найгостріший виступ й черкнув по ньому боком долоні, залишаючи на шкірі криваву подряпину. Проте, марення не зникло. Натомість за спиною пролунав удар копита об камінь.

Поволі обернувшись, Нолар ледь не увіткнувся в конячу морду, з якої на нього дивилось фіолетове око. Сам кінь був сірим зі сріблястим відливом й білосніжною гривою. Такі ж самі крила велично здіймались над його спиною, наче він тільки приземлився, чи, навпаки, зібрався злітати. Та несподівано скакун опустився на одне коліно, ніби запрошуючи сісти на нього, й утриматись від цього запрошення у Велена сил не знайшлось. Скочивши на спину коня так, що крила опинились позаду, він взявся руками за гриву, оскільки триматись більше не було за що, й саорсе, відштовхнувшись ногами від скелястої поверхні, злетів.  

Відчуття, що охопили чоловіка, описати словами було важко. Його дух перехоплювало! Вітер свистів у вухах, але він навіть холоду не відчував. Було це проявом магії крилатого коня, чи чимось іншим – зараз було неважливо. Важливою була свобода! Саме це відчуття охопило його, й тепер він розумів, чому саорсе вважали символом свободи. Політ! Тільки в ньому забувались всі обов’язки й танули проблеми. Шум вітру, шерех крил і ти – вільний від всього!

Вони підлетіли до зовнішньої галереї повітряного замку, котрий, схоже, й був тим самим – Хмарним, й помчали до найближчої брами. Проскочивши її, кінь зупинився посеред велетенського темного холу з тьмяним світлом від кількох магічних світильників, в якому легко могли злетіти кілька саорсе, але зараз не було нікого, окрім них.

Скочивши з коня, Велен хотів роззирнутись довкола, та кінь раптом штовхнув його мордою в певному напрямку. Повернувшись туди, чоловік побачив велике дзеркало в масивній кованій рамі, яка наче була сплетена з металевих крил. Наблизившись до нього, він не побачив свого відображення: там стояла дівчина зі сріблястим волоссям, але спиною до нього.

Несвідомо Нолар торкнувся дзеркальної поверхні, й незнайомка озирнулась, вкутавши його фіолетовим сяйвом очей зі сріблястою паволокою. Каеріс – це була вона. Болісно усміхнувшись, дівчина також потягнулась рукою, торкнувшись дзеркала зі свого боку, й розчинилась в повітрі, залишивши лиш пустоту по собі. Й чомусь ця пустота розливалась всередині нього, ніби зимовий холод, що неприємно шкрябав своїми крижаними кігтиками саму душу.

Стукіт копита за спиною змусив озирнутись, і його знов вкутало фіолетовим туманом. Коли ж імла розвіялась, Велен лежав у своєму ліжку, а його долоня неприємно саднила порізом…

Нолар довго дивився на подряпину. Здавалось, що вона вже точно мала б підтвердити реалістичність того, що з ним відбулось, якби не зникнення з пам’яті моменту переміщення до ліжка. Звиклий аналізувати й піддавати все сумнівам, він міг зараз знайти з десяток пояснень появі рани – хоч би й уві сні сам себе невдало зачепив, а сон все це перетворив на цілу історію. Були ще охоронці, котрі мали б бачити його вночі, але розпитувати їх особисто він не збирався, щоб не виставити себе божевільним ідіотом.