Глава 2. Пробудження

Поки вся жіноча частина мешканців замку й навіть частина чоловічої – займались незнайомкою, Велен вирішив освіжити спогади про легенду. Сріблясте волосся дійсно ніколи не траплялось ні в Ейтанії, ні в сусідніх королівствах. Й на сивину воно також не було схожим. А легенда… завжди була просто гарною казкою, до якої вже давно ніхто не ставився серйозно, окрім рідкісних випадків, адже ні крилатих коней – саорсе, ні сріблястоволосих людей, що опікувались ними – ніхто ніколи не бачив останні років триста-чотириста. А все, що було до цього, можна було й вигадати. Але ж хтось цю вигадку написав.

Спустившись до бібліотеки, чоловік попрямував до найвіддаленіших стелажів, де зберігались ті самі «казки», котрі він так полюбляв у дитинстві. Більшість з них були записані на сувоях з магічно виготовленої тканини, на котрій писали в давнину. Й лише три літописи були оформлені у товсті фоліанти. Рука сама потяглась до найстарішого сувою.

Найдавніша легенда розповідала, що крилаті коні прийшли разом зі срібноволосими людьми з зірки Саорсе, через що їх всіх й називали її іменем. Вони були дітьми вітру й зіркового світла. Помах крил коней міг зупинити бурю, а міг й створити її. А ще вони могли зупинити смерть.

Крилаті коні були символом рівноваги між небом й землею. Люди не могли володіти ними, допоки не навчились поневолювати за допомогою магії бога денного світла – Юлґа. Спочатку їхні крила зв’язували лиш магічно, а, коли це не надто допомогло – стали ламати. А без крил саорсе частіш за все гинули. Хоча, дехто вижив, ставши звичайними кіньми. Але магії в них більше не було.

Срібноволосі забрали останніх крилатих. Куди – ніхто не знав. Інколи лиш спливала назва – Хмарна фортеця. І знайти її можна було лише уві снах обраних. В дитинстві матір розповідала, що такі сни начебто бачив ще прапрадід Велена, але відомості про це він віддав перевагу забрати з собою у світ вічного сну. Якийсь час їхній рід навіть переслідували, сподіваючись вийти через них на слід саорсе. Та згодом все це перетворилось лиш на казку.

З роздумів його висмикнули тихі материні кроки:

– Я знала, що знайду тебе тут, – наблизившись, поклала вона руку на синове плече. – Ти завжди переймався цими легендами. Навіть доводив всім, що коні з барельєфів літають вночі, коли всі сплять.

Він притулився щокою до її руки:

– Я був дитиною й вірив у казки.

– Хіба це так погано? – ніжно усміхнулась йому матір, погладивши вільною рукою його золотаве волосся. – Це, по-перше. А, по-друге, ти певен, що це лиш казки? Адже ця дівчина цілком реальна.

– Мене цікавить – наскільки реальний колір її волосся? – досить скептично хмикнув Велен, враз повертаючись до реальності й згадуючи свої обов’язки. – Я відправлю магпоштою запит до нашої королеви, чи можливо змінити таким чином колір волосся, щоб він не викликав підозр. Й чи можливо це перевірити алхімічно, якщо інші методи нічого не дадуть.

– Раніше ти не був таким скептиком, – зітхнувши, матір опустилась в крісло поряд. – В будь-якому разі, вона потребує допомоги.

– Ніхто їй в цьому не відмовляє, але я маю перевірити: звідки й хто вона?

– Я абсолютно згодна, сину, – стиснула вона його руку. – Але подумай сам: якщо хтось гнався за нею й поцілив закляттям, котре мало її знерухомити, то зробив він це явно не для того, аби просто її покинути лежати. Дівчину не намагались вбити – її хотіли схопити. І де ж ті, хто гнався?

Про це він й сам думав. Навряд чи незнайомка була здатна втекти далеко, зв’язана подібним закляттям. Тоді, з цього всього виходило, що дівчина проскочила перехід в момент його закриття. Але каменю переносу поряд з нею не було. В такому разі, як вона змогла опинитись так далеко від своїх переслідувачів?

І, знову ж таки, спливала легенда про те, як з’явились саорсе в їхньому світі: вони якимось чином прийшли з іншого, рятуючись від переслідувань. Але тут їх спіткала така сама доля. Що, як ця дівчина дійсно одна з тих саорсе, що забрали крилатих коней до Хмарної фортеці? Чергові гоніння? Чи хтось вирішив дістатись їхньої бібліотеки, щоб знайти відомості про цю легенду? Колишній король – брат Саґрона – цікавився нею. А, коли батько відмовився допускати будь-кого до фамільної бібліотеки – Таріон його стратив на очах дружини. Матір ледь пережила це, але знайшла в собі сили втекти й зачинитись в замку. Проте, як це відбулось, вона ніколи не розповідала, жахливо бліднучи кожного разу, коли мова заходила про той день.

Велен, коли дізнався про смерть батька, покинув службу на кордоні й примкнув до Саґрона, мріючи одного разу дістатись горлянки божевільного монстра. Але в його друга були не менш серйозні рахунки до свого брата – смерть коханої дівчини – тому, довелось поступитись правом порішити ту потвору.

Й тим більшим ударом для нього стала звістка про зраду рідної сестри, котра продала їх за примарне місце фаворитки короля. Коли він почув це з її вуст, стояв, мов прибитий, не маючи сил це усвідомити. Вірелін – його маленька сестричка, котру любив понад усе – просто зрадила їх. Сама. З власної волі. Без будь-якого тиску. Просто прийшла до Таріона й сповістила про їхнє місцеперебування…

Якби хоча б Таріон володів сімейною здібністю ментального впливу – ще міг би виправдати, пославшись на це. Але старшому сину Мунвардів з цим чомусь не пощастило, через що він й бісився, заздрячи молодшому брату. Навіть його син – Таор – народився менталістом, але не він.

Коли довірена людина Саґрона, що була при дворі короля, розповіла про Вірелін – він не повірив. Навіть, коли сестра кинула йому це в обличчя, ще не вірив. Та, коли в нього полетіло закляття «кинджал покори», висмикнув себе зі ступору й відбив його. Але в той момент вклав у це стільки люті, що воно встромилось в горло Вірелін смертельним лезом… І його життя розірвалось навпіл…

Він не шкодував за тією Вірелін, якою вона стала. Жодної миті. Але йому страшенно боліло за тією дівчинкою, якою він її пам’ятав. За їхніми спільними іграми. За її капостями, які він прикривав, беручи все на себе. За її веселим сміхом. За тим, що тепер назавжди вкрите чорним флером її зради. Так і не зрозумів, як вона могла воліти стати фавориткою вбивці їхнього батька?