Глава 1. Приголомшлива знахідка

Вона бігла вузькою гірською стежиною, ризикуючи в будь-який момент зірватись й полетіти в безодню, але гори були її домівкою, де вона знала мало не кожен камінець, й всі рухи були абсолютно точно виваженими й відточеними до досконалості. Чого не можна було сказати про її переслідувачів, кілька з яких вже встигли звалитись в провалля. Але їх було все ще надто багато, щоб зітхнути з полегшенням. Й вона знала – вони не зупиняться, поки не наздоженуть, або всі загинуть. Тому, неслась, немов божевільна.

В голові стугоніла одна думка: краще самій стрибнути з урвища, аніж дозволити себе схопити. Вона – остання зі свого роду. Остання, в кому ще живе таємниця саорсе*, й вона не віддасть її. Й тепер в неї був лиш один шлях – втекти через портал, ключ до якого був лише в неї, але до нього треба було ще дістатись.

Останні метрів п’ятдесят вона буквально дерлась скелею, оскільки стежка закінчилась, а печера з порталом знаходилась вище. Позаду різонув слух черговий скрик когось з переслідувачів й довго відлунював серед гір розпачливою гіркотою, але особливої радості це не принесло: п’ятеро з п’ятнадцяти – надто мало, щоб мати певність у власній перевазі. Десятеро все ще дерлись за нею. Але в неї була перевага в часі й знанні місцевості.

Лише діставшись уступу, вона дозволила собі озирнутись: мисливці були на половині підйому вище стежини, а, значить, в неї було ще хвилин двадцять, й вона кинулась бігти коридорами печери.

Портальна арка знаходилась в добре прихованому місці. Але, на жаль, серед переслідувачів були двоє мисливців за людьми, й ці могли зірвати будь-яке укриття, якщо знаходили слід. А певності в тому, що в безодню полетіли обидва, не було.

Торкаючись по черзі каміння-активаторів, вона нервово вслухалась у звуки, що долітали з коридорів печери, відмічаючи їхнє наближення, але портал прочинявся довго – його не активували вже з сотню років, а вона взагалі робила це вперше. Як тільки сяюче коло набуло повної форми, рвонула в нього, вже не озираючись й буквально вивалилась з порталу по той бік. Магічна стріла наздогнала її вже фактично на виході з нього, а задіювати магію в межах просторового переходу, щоб захиститись – було надто небезпечним, й вона стрибнула вперед, сподіваючись, що ніяке закляття не встигне торкнутись її, зникнувши в момент закриття порталу. Але потужний і болючий удар в плече позбавив цієї хибної ілюзії.

Її з силою вижбурнуло у траву, що рясно вкривала гірське плато. Яскраво-зелена, соковита – місцями вона перемежовувалась квітами, немов барвистими плямами, й дражнила ніздрі ароматною сумішшю свіжості й медової солодкості. Іншим разом вона б насолодилась цією красою, але біль, що розповзався спиною, застив очі й віддавав шумом у вухах. Вона знала це закляття: за одну-дві хвилини тіло знерухомлювалось, але разом з цим до її свідомості наче увірвалось полум’я, випалюючи там все.

Поки тіло ще якось корилось їй, вона спробувала звестись на ноги, але перша і єдина спроба завершилась безславним падінням. Біль поступово зникав, перетворюючи її у недвижну колоду, а вогонь в голові згасав разом зі свідомістю. Єдине, що вона ще встигла почути, чиїсь обережні кроки, й дуже сподівалась, що це не були кроки тих, хто в неї поцілив, й стріла виявилась останньою, хто зміг проскочити портал…

Саорсе* – крилаті коні і їхні вершники

***
– Велене! Ти знайшов не надто вдалий момент, щоб залишити Еліон, – похмуро пропікав сердитим поглядом начальника варти король.

– Я знаю, – зітхнув Нолар. – Але в мене тільки одна матір, і я зараз потрібен їй.

– Я розумію, – ще більше хмурився Саґрон, – але чому саме зараз?

– Вона три роки чекала на її повернення, – Велен відвернувся до вікна. – Тепер втратила надію й… жагу до життя. Я не можу залишити її наодинці з цим болем.

– Сподіваюсь, ти не збираєшся розповідати правду? – сталевий погляд короля буквально пронизував його.

– Щоб добити? – ледь смикнув бровою Нолар. – Ні, – тихо видихнув він. – Але носити це в собі стає дедалі важче.

– В тебе не було вибору! – різко обірвав його Саґрон.

Погляд Велена ковзнув суворим обличчям друга й короля. Погляд, замішаний на рішучості й болючих спогадах. Чи був у нього вибір тоді? Був. Питання в тому – який? Її життя, чи його життя й життя друга, й тих, хто йшов за ними. Одне життя проти сотень, а, можливо, й тисяч, враховуючи напівбожевілля колишнього короля – Таріона Мунварда.

Це була його ціна за їхню свободу. Надто висока. Надто болюча. Вона пекла й роз’їдала його всі три роки. Скільки було сумнівів щодо того, чи був інший вихід? Він не знаходив його, але звинувачував себе, хоч і не був винним. Зрештою, кожен з них заплатив чималу ціну.

– Як ти живеш з цими спогадами? – повернув затьмарений погляд на друга.

– Живу… – голос Саґрона віддавав гіркотою. – Але щодо Таріона – жодного жалю. З Таором можна було інакше, але в мені тоді вирувала лють й ненависть. Тепер пізно шкодувати: що сталось – те сталось.

– Маєш рацію, – він погодився на словах, але всередині щось продовжувало стискати його серце, не бажаючи відпускати. – Минулого не змінити, й мені доведеться якось дивитись в очі матері.

– Просто пам’ятай, що кожен, хто робив вибір в ті дні, усвідомлював, чим може сплатити за нього, – Саґрон не відводив погляд від очей друга, наче хотів вкарбувати в нього власну певність. – Вона знала, що з себе являє Таріон й чию сторону обирала, й чим це їй загрожуватиме. Всі знали, – його погляд стьмянів, а рука потяглась до келиха з вином.  

В приймальні почулись легкі кроки й за мить двері кабінету прочинились, впускаючи легку тендітну постать королеви:

– Зірка Анайре вже в зеніті, а ви ніяк не розійдетесь, – наблизившись до чоловіка, вона опустилась на підлокітник крісла й з прихованою грайливістю обвила рукою його шию. – Я вже встигла проспівати колискову Аланіс й приспати її, й навіть знайти спільну мову з Каелем!