Весілля в групі «Веселка»

Зранку в групі творилось щось особливе. Оля це відчула одразу — ще до того, як увімкнула світло.

— Пані Олю, не сідайте туди! — вигукнула Ліза, прикриваючи стільчик серветкою з намальованими сердечками.
— У нас репетиція! — Тимко тримав ложку, як мікрофон.
— І я — свідок! — додав Назар. — Бо я був перший, хто знав, що ви з татом Злати закохані!

Оля розгубилася.

— Що?..

Але відповіла їй Злата — у білій футболці, обгорнутій серветками, які імітували фату, з віночком на голові з… пластилінових квіточок.

— Сьогодні весілля! Моє. Тобто, ваше з татом. Бо я вирішила, що вже досить чекати. У всіх дітей є мама й тато. А я теж хочу. Але не будь-кого — а вас. Ви — найкраща.

Оля хотіла щось сказати, але серце… заговорило першим.

— Златочко… це дуже зворушливо. Але я не впевнена, що ваш тато готовий…

— А тато вже тут! — хором вигукнули діти.

Двері відчинились — і він справді стояв у проході.
У сорочці, трошки розгублений. З квіткою ромашки в руці.

— Я отримав запрошення… від Злати. З підписом: “Не запізнись, бо більше ніколи не отримаєш такого шансу!”

Діти аплодували.
Тимко вже співав весільний марш, тримаючи ксилофон.
Ліза намагалася всадити Олю на стілець, обвитий паперовими гірляндами.
А Злата вийшла між ними й підняла ручку вгору:

— Прошу всіх встати! Зараз почнеться весільна церемонія! Слово має ведуча — я!

Оля поглянула на Андрія.
А він — на неї.

І в очах обох було те, що дитяча гра вже не здатна приховати.
Тепло. Боязка надія. І — згода.

Злата виголосила урочисто:

— Ви погоджуєтесь стати моїми найкращими батьками? Ви обіцяєте не сваритися, дарувати обійми щодня і читати книжки на ніч?

Андрій усміхнувся.

— Обіцяю. І навіть раніше забирати тебе з садочка.

— А ви, пані Олю?

Оля поглянула на малу й… кивнула. Голос зрадницьки затремтів.

— Обіцяю… бути поруч. Завжди.

— Тоді я вас… оголошую родиною! — вигукнула Злата і обійняла їх обох. — І тепер нам треба торт!

Діти знову аплодували. Хтось приніс печиво, Назар витяг сік, Ліза всілася поруч і вже ділила пластилінові квіти на гостей. Весілля тривало.

А Оля й Андрій сиділи поруч, не торкаючись, але ближче, ніж учора.

І серед сміху, крихт і яскравих фломастерів на скатертині, він прошепотів:

— У неї дуже серйозні плани. Але, здається, я не проти. А ви?

Оля усміхнулась.
— Я… вперше в житті нічого не планую. І це — найприємніше з усього.