Дорогою додому

Андрій

Злата йшла поруч, перестрибуючи тріщини на тротуарній плитці. Уявна гра, яку вона ніколи не озвучувала, але завжди грала. Якщо не зачепити лінію — день вдався.

— Тату, — сказала вона вже на третій хвилині мовчання. — Ти чого не усміхаєшся?

— Усміхаюся, — відповів Андрій і ледь зігнув куточки губ. Не дуже переконливо.

— Ні. Це ти просто рот розтягнув. А я ж знаю, як ти усміхаєшся по-справжньому.

Її рука була у його долоні — маленька, злегка липка від цукерки, яку вона з'їла ще в садочку, поки чекала. Він інстинктивно стиснув пальці міцніше. Злата — його всесвіт, його вічна совість, його лакмусовий папір.

— А ти не думаєш, що вона сердиться на мене? — спитав він раптом. Голос прозвучав тихо, майже не для дочки — радше самому собі.
— Пані Оля? Ні! Вона просто так дивиться. З вустами рівними. Це в неї така "доросла стриманість".

Андрій ковтнув повітря, не стримавши усмішки.
— Де ти таке слово взяла?

— З мультика. Там була учителька, яка всіх любила, але не показувала. Як пані Оля.

І знову — тиша. І знову — осіннє повітря пахне яблуками і трохи пилом від ще теплого асфальту. Дерева шуміли над головами, ніби підтверджували: так, хлопче, час вчитися не тільки рятувати чужі серця, а й чути власне.

— Вона мені подобається, — зізнався Андрій раптом.
— То скажи їй.

— Це не так просто.

Злата зупинилась. Подивилась на нього знизу вверх — у неї був такий погляд, як у матері, якої вона не пам’ятала, але яку Андрій згадував щодня — сильний, трошки упертий.

— Якщо не просто, значить правильно, — проголосила Злата. — А все, що правильно — треба не боятися.

Він опустився на коліно, зрівнявшись із нею очима.
— Ти що, домовилась із пані Олею змовитися проти мене?

— Ні, — видихнула Злата серйозно. — Просто я знаю, що вона — найкраща вихователька. А тобі якраз така треба. Щоб і тебе вчила.

Вони обійнялися. Просто так, на вулиці, серед галасливого вечора, де хтось поспішав на маршрутку, а хтось вигулював собаку. У той момент Андрій подумав:

«Можливо, не така вже це й фантастична ідея — спробувати. Просто бути чесним. Як діти».

Ви вже в цій історії…
Тепер лишилось тільки підписатися — щоб не загубити продовження.
І поставити сердечко — якщо герої хоч трохи полонили ваше серце.