Запізнення №... надцяте

Оля

— Злата знову остання, — подумала Оля, вкладаючи дрібненьку курточку на гачок і поглядаючи на годинник. 18:07.

На вулиці вже сутеніло — серпневі вечори ніколи не чекали на вересень, вони завжди приходили трохи раніше. У групі вже було тихо: іграшки стояли рівно, столи виблискували чистотою, і навіть у кутку, де завжди щось мигтіло дитячим блиском, лежала складена у стопку кольорова аплікація.

Тільки Злата сиділа на килимі, закутавшись у плед з зайчиками, і щось нашіптувала своїй ляльці. Маленькі пальчики крутять пучки волосся на голові іграшки. А очі — як завжди — світяться.

— Пані Олю, а ви знаєте, що мій тато не спізнюється — він просто дуже хоче вас ще раз побачити.
— Злато… — Оля піджала губи, намагаючись стримати усмішку. Вона вже знала, що з цією дитиною нудно не буває.
— Він тільки соромиться. Але нічого, я йому допоможу! — Злата заговорщиця підморгнула і туго затягнула шарфик ляльці.

«Оце вже нове», — подумала Оля і зітхнула. Наче їй мало щоденних хвилин мовчазного збентеження з цим татом — високим, з вічно скуйовдженим волоссям і втомленими, але живими очима.

І як же пояснити шестирічній дівчинці, що її тато зовсім не герой казки, а звичайний чоловік, який кожного дня трохи занадто пізно приходить забрати доньку.

Хоч… останнім часом він приносив каву.

Одного вечора — латте. Іншого — капучино з мигдалевим молоком. І що найдивніше — завжди саме той варіант, який вона любить.

«Випадковість», — твердо сказала собі Оля того вечора. І так кожного наступного.

Двері відчинились.

— Я знову… — голос, трохи хриплий, але теплий, як вечір після дощу. — …вибачте.
— Знову, — сказала вона рівно, не дивлячись на нього, тільки поправляючи плед на Златі.

Але він стояв уже поруч. І в руках — термостакан, той самий із дерев’яною кришкою. Він тягнув його до неї, трохи незграбно.

— Сьогодні з корицею. Бо… ну, ви казали, що любите, коли осінь відчувається ще влітку.

Оля підвела погляд.
Чоловік усміхався. Наче винен. Наче сподівається.
А Злата між ними сказала:

— Я ж казала, тату, що пані Оля — твоя майбутня дівчина. Просто ти соромишся.

Пауза.

А тоді — сміх. Її. Його. Злати.
І щось у цій миті стало несподівано легким. І трохи небезпечним.