Епілог

Минуло  три роки

Морське узбережжя Одеси линуло у золотих променях вечірнього сонця. Теплий оксамитовий вітер тремтів у листі пальм, а солоний бриз змішувався з ароматом розігрітого піску.

Маленька Софійка — з темними кучерями, як у батька, і яскравими блакитними очима, як у мене — сміючись, бігала вздовж краю води, намагаючись наздогнати дрібні хвилі. Вона була втіленням чистої, нестримної радості.

Ми з Андрієм стояли неподалік. На ньому були легкі білі лянні штани та розстебнута сорочка, на мені — легка літня сукня. Його рука спокійно й власницьки лежала на моїй талії.

— Пам'ятаєш ту ніч? — раптом запитала я, дивившись, як сонце повільно занурюється у воду.

Андрій тихіше засміявся, і цей низький, оксамитовий звук змусив солодкі мурашки пробігти моєю спиною — точно так само, як і чотири роки тому.

— Пам'ятаю кожен момент, Соломіє, — він розвернув мене до себе, вглядаючись у мої очі. — Пам'ятаю, як ти дивилася на мене біля бару. І пам'ятаю те божевільне відчуття порожнечі, коли я прокинувся вранці, а тебе не було.

— Я дуже боялася, — зізналася я, торкаючись його щоки.

— А я бісився, — він нахилився й ніжно торкнувся моїх губ своїми. — Але знаєш що? Твоя втеча була найкращою помилкою в нашому житті. Бо вона змусила мене шукати тебе. І я знайшов не просто дівчину з весілля... я знайшов свій дім.

Софійка підбігла до нас, розбризкуючи воду, і схопила нас за руки, тягнучи до моря.

Ми пішли вперед разом — у трьох, залишаючи глибокі, чіткі сліди на вологому піску, які більше ніяка буря не зможе змити.