Розділ 8. Світло після грози

Минуло  трохи більше п'яти місяців.

Травневий ранок заливав затишну вітальню будинку Андрія теплим світлом. Крізь відчинені панорамні двері до кімнати залітав аромат розквітлого бузку та свіжого весняного повітря.

Я стояла біля вікна в м'якій шовковій сукні сукні рожевого кольору, тримаючи на руках малюка у білосніжному пледику. Нашій донечці Софії минув лише один місяць. Вона тихо сопіла, притискаючись до моїх грудей, і її крихітні пальчики стискали край моєї сукні.

За моєю спиною пролунали тихі кроки.

Андрій обхопив мене за талію, притягуючи до своїх широких грудей, і уткнувся носом у моє волосся, вдихаючи його аромат. Його сильні руки обережно обіймали нас обох, створюючи невидимий, але надійний щит від усього світу.

— Про що ти думаєш? — м'яко прошепотів він мені на вухо.

— Про те, як дивно влаштоване життя, — усміхнулася я, спираючись потилицею на його плече. — Якби я не поїхала на те весілля... якби не втекла від тебе того ранку...

— Ти б усе одно була моєю, — перебив він із легкою, впевненою посмішкою. — Я б знайшов тебе, Соломіє. У цьому місті чи на іншому кінці світу.

На подвір’ї прошурхотіла машина. За кілька хвилин до вітальні зайшли мої батьки. Мати тримала в руках велику коробку з дитячими речами, а батько... батько йшов із широкою усмішкою.

— Доброго ранку, молоді батьки! — бадьоро мовив Ярослав Володимирович.

Він підійшов до Андрія, і вони міцно, по-чоловічому тиснули один одному руки. Батьківська компанія «Авангард» не лише не збанкрутувала, а й розквітла завдяки їхньому спільному керівництву, але найголовнішим було те, що між ними з'явилася справжня повага.

Батько обережно подивився на сплячу онуку й тихесенько торкнувся її рожевої щоки пальцем.

— Дякую вам, — тихо промовив він, подивившись спочатку на мене, а потім на Андрія. — Дякую, що зберегли родину.