Розділ 7. Ніч у білих стінах

Паніка в очах Андрія була майже фізичною. Він не роздумував ні секунди: згорнув мене у теплий плед, підхопив на руки й миттю кинувся до ліфта.

Злива на вулиці перетворилася на суцільний водяний щит. Андрій нісся нічним містом, ігноруючи червоні світлофори й слизьку дорогу, а його рука не відривалась від моєї долоні, міцно стискаючи пальці.

— Тримайся, дівчинко моя. Чуєш мене? Все буде добре. Я поруч, — його голос, завжди такий непохитний і спокійний, зараз ломався від страху.

Приватна клініка зустріла нас сліпучим білим світлом, шелестом халатів і каталкою, на яку мене негайно поклали. Мене повезли довгою коридорною галереєю. Андрій ішов поруч, не випускаючи моєї руки, аж поки перед ним не зачинилися подвійні двері операційного блоку.

Три години минули як один нескінченний, катувальний сон.

Андрій ходив коридором туди й назад, ніби поранений звір у клітці. Його костюм був мокрим від дощу, сорочка розстебнута, а на обличчі застигла темна, виснажлива туга. Він уперше у своєму житті був безпорадним — жодні гроші, зв'язки чи влада не могли гарантувати, що з його коханою дівчиною та їхньою дитиною все буде гаразд.

Тієї ж ночі в коридорі з'явився Ярослав Володимирович.

Батько вбіг до клініки блідий, із важким диханням і розпатланим сивим волоссям. Дізнавшись від матері про госпіталізацію Соломії, він кинув усе й примчав сюди, забувши про свій гнів і гордість.

Два чоловіки зустрілися поглядами в порожньому, холодному коридорі.

— Що з нею? — витиснув батько, хапаючись за поручень біля стіни. У його голосі більше не було колишньої суворості — лише безмежний батьківський розпач.

Андрій зупинився. Він повільно підійшов до Ярослава Володимировича. У його очах не було ані краплі зверхності чи вини — тільки виснажена, важка рішучість.

— Загроза переривання вагітності через стрес, — тихо, але виразно відповів Андрій. Потім він дістав із внутрішньої кишені піджака цупкий конверт і простягнув його батькові.

— Що це? — батько насупився.

— Це повна відмова від моєї частки у вашому проекті та документи на передачу моїх акцій вашій компанії. Безкоштовно. Без жодних умов і зобов'язань, — промовив Андрій, дивившись йому прямо в очі. — Ви вважали, що я скористався Соломією заради бізнесу чи вашого статку. Забирайте все, Ярославе. Мені не потрібні ваші гроші. Мені потрібна лише ваша донька і моя дитина. І якщо ви зараз завадите мені бути поруч із нею — ви знищите її остаточно.

Батько опустив очі на конверт у своїх тремтячих руках, а потім підняв погляд на Андрія. Він побачив перед собою не хижого бізнес-партнера і не легкодухого спокусника, а чоловіка, який любив його доньку більше за власне життя і був готовий віддати все заради її порятунку.

У цей момент двері палати відчинилися, і вийшов лікар.

— Стан стабілізовано, — мовив лікар, знімаючи маску. — Дитину вдалося врятувати. Мати виснажена, але її життю та життю малюка більше нічого не загрожує. Вона прокинулася.

Андрій важко видихнув, заплющив очі й на мить прихилився лобом до холодної стіни, шепочучи слова вдячності.

Я лежала на високому ліжку, слухаючи мірний стукіт приладів. Коли двері тихо прочинилися, я повернула голову.

До палати зайшов Андрій. Його хода була повільною, ніби він боявся розбити цей крихкий спокій. Він підійшов до ліжка, опустився на стілець поруч і обережно, як найцінніший скарб у світі, узяв мою долоню.

— Все добре, дівчинко моя, — прошепотів він, притискаючись лобом до моєї руки. Його щока була вологою від гарячих сліз. — Наш малюк із нами. Все позаду.

Я слабо усміхнулася, відчуваючи, як неймовірне полегшення наповнює кожну клітинку мого тіла.

У дверях палати з'явився батько. Він зупинився на порозі, дивлячись на те, як Андрій цілує мої пальці, і як я дивилася на нього у відповідь. Уперше в житті батько зрозумів, що його донька — вже не маленька дівчинка, яку потрібно ховати від світу, а доросла жінка, яка знайшла свій справжній захист.

Батько повільно підійшов до протилежного боку ліжка, взяв мою другу руку й тихо промовив:

— Пробач мені, доню...