Розділ 5. Недільний обід

Недільний ранок був похмурим. Небо над заміським будинком моїх батьків затягнули важкі, свинцеві хмари, обіцяючи холодну зливу. У просторій їдальні, оздобленій світлим мармуром та темним горіхом, панувала напружена тиша.

Мати власноруч перевіряла сервірування: срібні прибори, кришталеві келихи, свіжі білі троянди в кришталевій вазі. Батько сидів на чолі столу, переглядаючи фінансові звіти на планшеті.

— Не розумію, навіщо Андрій Маркович наполіг на цій неформальній зустрічі саме в неділю, — мовив батько, не піднімаючи очей. — Сподіваюся, питання стосується додаткового фінансування другого етапу будівництва.

Я сиділа на краю стільця, відчуваючи, як холодні хвилі паніки стискають моє горло. На мені була вільна сукня з цупкої тканини волошкового кольору. Вона приховувала мій уже помітно кругленький живіт — три з половиною місяці вагітності вже важко було приховати під звичайним одягом. Серце калатало десь у скронях. Я знала: за кілька хвилин моє звичне життя розпадеться на шматки.

Рівно о тринадцятій годині на подвір’ї прошурхотіли шини.

За хвилину до їдальні зайшов Андрій. Він був у класичному темно-сірому костюмі, з бездоганно білою сорочкою. У руках тримав розкішний букет темних орхідей для матері та пляшку колекційного вина для батька. Вся його постава випромінювала спокійну, непохитну силу.

— Андрію Марковичу! Радий бачити, — батько підвівся й міцно потиснув йому руку. — Проходьте, сідайте.

Андрій коротким, але наповненим шаленим теплом поглядом торкнувся мене, а потім повернувся до моїх батьків.

— Дякую за гостинність, Ярославе Володимировичу, Олено Степанівно, — промовив він своїм низьким, оксамитовим голосом. — Але я прийшов сюди не як діловий партнер. І розмова піде не про об’єкти чи інвестиції.

Батько насупився, відкладаючи планшет: — Ось як? А про що ж?

Андрій робив крок до мого стільця, спокійно поклав велику, гарячу долоню мені на плече. Цей жест був настільки відвертим і власницьким, що мати заніміла з піднятим келихом, а обличчя батька почало повільно темніти.

— Я тут, щоб попросити руки вашої доньки, — чітко й твердо вимовив Андрій, дивившись батькові прямо в очі. — Соломія чекає від мене дитину. Ми покохали одне одного, і я хочу, щоб вона стала моєю дружиною.

У кімнаті наче викачали все повітря. Дзенькнув кришталевий келих, який мати випустила з рук — червоне вино залило білосніжну скатертину, наче кров.

Батько повільно підвівся з-за столу. Його обличчя налилося багрянцем, а щелепи стиснулися так, що випнулися м'язи щік.

— Що... ти сказав? — його голос понизився до небезпечного сичання.

— Соломія вагітна від мене, — повторив Андрій, не відводячи погляду і не випускаючи мого плеча. — Термін — чотирнадцять тижнів.

— Ти... підлий виродок! — вибухнув батько. Він ударив кулаком по столу з такою силою, що посуд дзеленчав. — Ти прийшов у мій дім! Ти увійшов у мій бізнес! Я довірив тобі проект, а ти... ти скористався моєю дитиною?! Їй двадцять два роки! Вона повинна вчитися в Лондоні!

— Тату, будь ласка! — я підхопилася, закриваючи собою Андрія, дрібно тремтячи від сліз. — Це не так! Він не скористався... Ми... це сталося ще до того, як ви стали партнерами!

Батько занімів, його очі розширилися від жахливого здогаду.

— Що? Ще до того? — він подивився на мене з таким невимовним болем і розчаруванням, що мені стало боляче дихати. — Виходить, ти... ти зрадила нас? Ти спала з цим чоловіком за нашими спинами, а потім він з'явився тут як «рятівник» моєї компанії? Ви розіграли переді мною цю виставу?!

— Ярославе, заспокойся, тобі не можна хвилюватися! — скрикнула мати, схопивши його за руку, але він відштовхнув її.

— Геть! — заричав батько, вказуючи пальцем на двері. — Забирайся з мого дому, Андрію! Угоду скасовано! Я викуплю твою частку, я банкрутом стану, але жодної копійки твоїх грошей більше не візьму! А ти, — він подивився на мене поглядом, у якому згасло все тепло, — якщо ти підеш з ним зараз — ти мені більше не донька. У тебе немає більше батька.

— Ярославе Володимировичу, не перекладайте свій гнів на Соломію, — голос Андрія став сталевим і небезпечним. — Я відповім за все. Але вона й дитина залишаться зі мною.

— Пішов геть! — закричав батько, хапаючись за серце й важко дихаючи.

Андрій обережно взяв мене за руку. Я розривалася від болю, дивлячись на блідого батька, який осідав на стілець, та матір, яка плакала біля нього.

— Ходімо, Соломіє, — тихо мовив Андрій, обіймаючи мене за талію й виводячи з дому під гуркіт першого громового розряду надворі.