Розділ 4. Подвійне життя

Наступний місяць перетворився на складну, виснажливу гру, де кожен хибний крок загрожував катастрофою.

Для батька ми залишалися стриманими діловими партнерами: суворий, досвідчений інвестор Андрій Маркович та його юна стажерка Соломія. Але за цією холодною фасадною маскою ховалася зовсім інша реальність — наповнена таємними зустрічами, нестерпною напругою та турботою, від якої в мене перехоплювало подих.

— Тобі потрібно більше відпочивати. Ти знову виглядаєш блідою, — мовив Андрій, зачиняючи двері свого приватного кабінету в офісному центрі.

Тут, за щільними жалюзі та звуконепроникними стінами, він миттєво скидав маску ділової стриманості. Андрій підійшов до мене, зняв свій піджак і дбайливо накинув мені на плечі. Одяг пахнув його фірмовим парфумом із нотами тютюну та кедра.

— Все в порядку. Просто нудота трохи посилилася вранці, — тихо відповіла я, сідаючи на м'який шкіряний диван і мимоволі загортаючись у його піджак.

— Я вже домовився з найкращим приватним лікарем у місті, — він присів біля моїх ніг на одне коліно, поклавши велику, гарячу долоню на моє коліно. Його погляд був пильним і наповнений глибокою ніжністю, яку він так ретельно приховував від сторонніх очей. — Завтра о дев'ятій ранку. Я особисто заїду за тобою.

— Андрію, це небезпечно! Якщо тато дізнається, що ти возиш мене по клініках...

— Твій батько думає, що ми їдемо на огляд нової будівельної ділянки за містом, — перебив він владним, але лагідним тоном. — Не хвилюйся про це. Я вирішу всі питання з документами та анонімністю. Тобі потрібно думати тільки про наше маля і своє здоров'я.

«Наше маля». Ці слова щоразу викликали в моєму серці солодкий трепет.

Він змінився. Той холодний, впевнений у собі бізнесмен, якого я зустріла на весіллі, поруч зі мною ставав іншим. Його власницький інстинкт переріс у неймовірну, чуйну турботу. Він стежив за тим, щоб я вчасно обідала, забороняв мені носити підбори та щодня непомітно передавав через свою секретарку свіжі фрукти й вітаміни.

Проте спокій тривав ненадовго.

Того вечора в батьківському домі панувала важка, гнітюча атмосфера. Вечеря проходила в повній тиші, яку порушував лише брязкіт срібних приборів об порцеляну.

— Соломіє, — раптом мовив батько, відклавши виделку й суворо подивившись на мене через стіл. — Мені телефонували з посольства щодо твоєї візи до Великої Британії. Усі документи майже готові. Навчання починається через два місяці.

Мій пульс миттєво прискорився. Я відчула, як холодний піт проступає на лобі.

— Тату... я хотіла поговорити з тобою про це, — з трудом мовила я, зтискаючи серветку під столом. — Можливо, мені варто відкласти Лондон на рік? Практика тут, у компанії, дає мені набагато більше...

— Повна нісенітниця! — відрізав батько, вдаривши долонею по столу так, що здригнулися келихи. — Ти їдеш до Лондона. Це навіть не обговорюється. Я не для того вкладав у твоє майбутнє стільки сил, щоб ти залишалася тут через якісь сумнівні примхи!

— Ярославе, не кип'ятися, — втрутилася мати, але її голос лунав байдуже. — Донька просто втомилася.

— Вона не втомилася, вона вередує! — батько впився в мене важким поглядом. — І ще одне. Я помітив, як Андрій Маркович дивиться на тебе на нарадах. Сподіваюся, ти розумієш свій статус і не дозволяєш собі нічого зайвого? Він — мій бізнес-партнер, дорослий, небезпечний чоловік. Мені не потрібні скандали в родині.

Я заніміла, не в змозі вимовити ні слова. Мій живіт, де під серцем уже розвивалося нове життя, здавалося, пекло вогнем під суворим поглядом батька.

Ніч після цієї розмови я провела без сну, кусаючи губи від страху. А наступного дня, коли Андрій віз мене назад після планового огляду на УЗД, де ми вперше разом почули прискорене стукотіння маленького серця, я не витримала.

— Тато вимагає, щоб я їхала до Лондона через два місяці, — випалила я, коли машина зупинилася на світлофорі. — Усе зайшло занадто далеко, Андрію. Мій живіт почне рости, і приховувати це далі буде неможливо. Вони все дізнаються!

Андрій міцніше стиснув кермо, його м'язи на щоках ходили ходором. Він поволі повернувся до мене, і в його очах спалахнуло темне, непохитне рішення.

— Нікуди ти не поїдеш, — тихо, але з залізною переконаністю промовив він. — Досить ховатися. Наш час вичерпано, Соломіє. Цими вихідними я особисто прийду до твоєї родини і все розповім твоєму батькові.