Розділ 1. Скляний замок

Дощ нещадно бив у панорамні вікна басейну. Краплі стікали по склу, спотворюючи обриси мегаполісу за ним, перетворюючи висотки на розмиті сірі плями. Я стояла на краю доріжки, дивилася на прозору воду і відчувала, як усередині все стискається від знайомого, підступного клубка нудоти.

— Соломіє, ти знову пропускаєш тренування, — сухий, бездоганно поставлений голос матері лунав за моєю спиною.

Я обернулася. Мама стояла в ідеально випрасуваному бежевому костюмі, тримаючи в руках телефон. Жодна волосинка не вибивалася з її зачіски. У нашому домі все мало бути під контролем: графік, харчування, коло спілкування, майбутнє.

— Мені трохи недобре, мамо. Мабуть, з’їла щось не те, — я постаралася усміхнутися, але губи не слухалися.

— Ти зблідла. І останнім часом постійно спиш, — вона критично оглянула мене з ніг до голови, зупинивши погляд на моєму вільному светрі. — Батько чекає нас увечері на вечерю. Буде розмова про твою магістратуру в Лондоні. Тобі треба бути в формі. Лондон. Магістратура. Ідеальне життя ідеальної доньки. 

Коли мама вийшла, я сповзла по кахляній стіні на підлогу і закрила обличчя долонями. Я знала відповідь. Знала вже тиждень, але боялася сказати це самій собі вголос. У моїй сумочці лежав пластиковий тест із двома чіткими, безжальними червоними смужками.

Вагітна. У двадцять два роки. Від чоловіка, чиє прізвище я навіть не спромоглася запитати тієї божевільної ночі.

Офісний центр батьківської будівельної компанії «Авангард» зустрів мене дзеркальним блиском мармуру та ароматом дорогої кави. Тут панувала атмосфера великих грошей і суворої дисципліни.

Я піднімалася на останній поверх у швидкісному ліфті, відчуваючи, як зрадницьки тремтять пальці. Скляні двері кабінету батька були напіввідчинені.

— Соломіє, проходь, — батько, Ярослав Володимирович, підвівся з-за масивного столу з темного дуба. У його русі відчувалася звична владність. — Ти вчасно. Я якраз хочу познайомити тебе з людиною, яка врятувала наш новий проект. Завдяки йому ми виходимо на абсолютно новий рівень.

Я зробила крок уперед, намагаючись випрямити спину й загнати лихоманковий страх якнайглибше.

Біля вікна, спиною до мене, стояв чоловік. На ньому був ідеально посаджений темно-сірий suit-up, який підкреслював широкі плечі та високий зріст. У руці він тримав кришталевий келих із водою.

— Андрію Марковичу, знайомтеся. Це моя донька — Соломія, — гордо мовив батько.

Чоловік повільно повернувся.

Повітря миттєво забракло у моїх легенях. Серце зробило божевільний кульбіт й зупинилося десь у горлі. Світ навколо втратив кольори, залишивши лише його.

Ті ж самі глибокі, темно-карі очі. Ті ж рішучі риси обличчя, легка щетина й ледь помітна горбинка на носі.

Це був він. Чоловік із мого єдиного грішного спогаду. Чоловік, який перевернув моє життя за одну ніч і залишився у світанкових променях.

Андрій не здригнувся. Лише його брова повільно піднялася вгору, а в глибині темних зіниць спалахнув такий темний, небезпечний вогонь, що в мене заніміли ноги. Його погляд повільно ковзнув по моєму обличчю, зупинився на губах, а потім... розважливо опустився до мого живота, прихованого під занадто просторим піджаком.

— Дуже приємно, Соломіє Ярославівно, — його оксамитовий голос прорізав тишу кабінету, змусивши сипкі мурашки пробігти моєю шкірою.

Він зробив крок назустріч і простягнув руку. Його пальці були довгими, доглянутими, а на зап’ясті розташувався масивний годинник.

Я стояла непорушно, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

— Соломіє? — докоряльно сказав батько. — Де твої манери?

Тремтячою долонею я торкнулася його пальців. Його хватка була міцною, гарячою. Андрій не просто потиснув мою руку — він затримав її у своїй трохи довше, ніж вимагав етикет, і злегка стиснув, ніби даючи зрозуміти: тепер ти не втечеш.

— Сподіваюся, — тихо, але з чітким підтекстом промовив Андрій, дивившись мені прямо в очі, — наша співпраця буде плідною.