Розділ 14

Після наради Олег Романович у приймальні прямо з порога накидається на воду. Спочатку її нюхає, збовтує, потім п'є. Витирає лоб і за мене приймається:

- Твоїх рук справа? Ти мене хотіла підставити? Я ж бачив, що ти мені ставила чашку.

- А хіба це у вас не називається пожартувати? - навіть не відмовляюсь я, хоча і ховаюся за своїм столом, є поруч папки для порятунку.

Бос дуже сердитий, грізно гарчить, очища витріщив, і від сказу ніздрі його роздуваються.

- Які жарти, Лізо? Ти мене виставила ідіотом при всіх! - гарчить на мене звинувачення.

- Олегу Романовичу, але хіба не ви спеціально себе так поводите? Ваші колеги пригадали багато чого і тому вам ніхто не повірив. Зате ви побачили з боку, що потрібно змінюватися. Раптом що трапиться, завжди будуть сприймати це, як чергові витівки і через дядька терпіти.

- Так, досить про них, була б моя воля, половину звільнив, - відмахується від моїх порад. - Я зараз тебе питаю, навіщо ти мені в каву підсипала перець? Навіщо мою воду перетворила на сольовий концентрат?!

- Вже пояснила, просто жарт. Адже ви жартували, що подаруєте мене в обмін на угоду, жартували, що ми їдемо на важливу зустріч, сьогодні взагалі розійшлися і весь час наді мною потішалися. Я вирішила брати з вас приклад, теж так хочу навчитися.

- Лізо, на нараді було взагалі не смішно!

Бач, як невдоволено гарчить, коли його справа стосується.

- Чому ж? А мені нічого так, хіхікала.

- Лізко, ти ж напросишся!

Ой-ой, саме час тікати, стіл вже не бачиться таким великим порятунком. Хапаю важку папку і біжу. Олег Романович женеться за мною. Повз нього не вийде дістатися до виходу, адже бос у два стрибки наздожене. Забігаю в його кабінет, але закритися не встигаю. Начальник залітає слідом.

- Олегу Романовичу, ви не повинні нападати на старанну секретарку!

Бігаю від скаженого звіра, а він-то все ближче, ось-ось і спіймає.

- Дам їй разок по дупі. Нехай знає, як над добрим босом знущатися.

- Хіба то ви добрий?

- Я в тобі теж мало помітив старанного!

Ми так захопилися розбірками, в яких начальник сподівався перемогти. Еге, як же. Зловить і дізнається, як я вмію кусатися. І навіть не відразу помітили, що закриті двері в кабінет виявилися знову відкритими.

- Кхм-м... я вам тут не сильно заважаю?

Ми з Олегом Романовичем швидко відбігаємо один від одного. Папку я опускаю, повертаючись до дверей з обережністю. Скоса глянула на боса, він обтрушується і робить робочий вигляд.

- Обговорюємо важливі питання, - діловим тоном бос позначає перед генеральним наші кабінетні забіги, хто кого раніше приб'є.

- Сподіваюся, виходить? - дядько Олега переводить здивований погляд на мене.

- Стараємося, Дмитре Васильовичу, - бадьоро брешу тепер і генеральному, змахуючи з чола пасмо волосся, що стирчало після біганини.

- Робочий процес повним ходом, - підключається головний брехун корпорації. - Ми з Єлизаветою якраз аналізували, що на нараді вдалося, а що ні. Робимо висновки, так би мовити.

- З цього приводу і я тут, - генеральний проходить вглиб кабінету, і займає крісло за начальницьким столом. Складає руки перед собою і розтягує напружену паузу.

У мене все за одним махом всередині опускається. Лаю себе за помсту. Зараз генеральний Олега звільнить, а потім і мене. Або навпаки, та неважливо вже. За себе прикро більше, звичайно ж, але і до боса прокинулося співчуття. Не хочу, щоб так все закінчилося. Олег повинен залишитися.

- Ліза тут не до чого. Якщо що, то я напишу заяву. Але для моєї секретарки підбери нормальне місце, - бос ще більше шокує, ніж його обіцянка дати мені по дупі.

- Ось вказувати мені не треба, - зупиняє його всемогутній у корпорації дядько. - Мої племінники щедро дають багато приводів за що посварити. Відділ постачання завжди був для мене головним болем. Але сьогодні я знайшов, за що і похвалити. Олеже, твоя презентація, аналіз ринку і наших можливостей - найкраще, що я бачив у цьому році на начальницьких зборах. У тебе чудово виходить мислити як керівник, а з помічницею навіть доробляти справу до кінця, - тут і я отримую шматочок уваги. - Прошу перейнятися відповідальністю. Кожна помилка тягне за собою великі втрати грошей і робочих місць. І конкуренти не сплять, і акціонери тягнуть на себе ковдру. Тому давайте, прикладайте зусилля - корпорації ви потрібні. Олеже, і без фокусів наступного разу!

- Зрозуміло, - стримано реагує мій начальник.

Я більш натхненно і з розумінням, що сьогодні не виженуть, обіцяю і далі намагатися, за двох розпинаюся, яким стане чудовим наш відділ.

Генеральний йде, ми залишаємося наодинці. Пригадується, на чому закінчили до його приходу, і я швиденько біжу до дверей у приймальню. За мною ніхто не женеться. Обертаюся.

- Дякую, що заступилися за мене і не хотіли мого звільнення, - досі не можу повірити вухам, але було ж, бос про мене не забув.

- Хіба я можу говорити серйозно? Знайшла, чому вірити, - з бурчанням приймає мою подяку, і навіть не повертає голови.

До вечора спілкуємося напружено. Начальник, немов уникає мене. Але і я намагаюся не потрапляти зайвий раз йому під руку. Раптом пригадає каву з перцем? Він такий, він може.

Наступні три дні проходять у більш звичному режимі. Олег Романович ганяє мене за завданнями, сам періодично пропадає і на всі питання відмахується його улюбленим «не влаштовує щось - пиши заяву». Бісить, м'яко кажучі.

Перед вихідними приходить-таки нагадування, про яке я взагалі забула. Мені дзвонить Лука, тягнуся скинути виклик. Немає у мене вільного часу на недоробленого нареченого.

Чую кроки з кабінету боса, потім як береться за ручку дверей. І тут приходить ідея... ми ж сперечалися у клубі, чи можу я з чоловіками зустрічатися.

Звісно, можу!

Не з Лукою, звичайно. Його не відірвати від матусіної спідниці. Зате дати босу підтвердження, якраз буде привід.