Розділ 13

Ліза

Перше, що я бачу, коли прокидаюся - світло з вікна. Тільки немає за ним вигляду на вулицю. Перевертаюся на інший бік. Ні, щось не так. Різко сідаю і з жахом озираюся навколо себе.

Заснула не вдома. Я все ще у розпусному закладі братів Подільських!

Добре пам'ятаю, що сиділа за столом, очі закривалися. Але до дивана я не підходила. Отже, мене сюди хтось доставив... навіть пледом вкрив.

І останнє, це шокує найбільше. Бідні мої очі. На сусідньому дивані розвалився мій бос і спокійненько сопе. Повністю він там не помістився, ноги смішно звисають, поруч валяється сорочка і штани. Олег Романович нічим не укритий і демонструє для мене з самого ранку кубики на пресі, а нижче я дивитися боюся.

Мружуся. Ото капець... Намагаюся опанувати себе, не виходить так просто.

Це ж я майже що з босом переспала! Такі мої приголомшені відчуття.

Так, нічого такого начебто не сталося. Ну я, принаймні, в одязі на відміну від люблячого оголюватися начальника. Але спали ж ми поруч, в одному приміщенні. Уявляю, який у мене вигляд після бурхливої ночі. Потрібно причесатися хоча б…

Встаю і підходжу до своєї сумки. Насамперед заглядаю у телефон.

О ні-і-і! Ми проспали! Два пропущених дзвінка від генерального!

Зовнішній вигляд швидко перестає турбувати. Потім подбаю про зачіску. Біжу начальника будити, ще й отримувати тепер через нього, гуляки. Прибила б, але його дядько чекає.

- Олегу Романовичу, вставайте! Ми запізнюємося в офіс! Терміново треба виїжджати, піднімайтеся швидше. Який жах! На дві години затримуємось. І мій будильник навіть не спрацював.

- М-м... Лізок, не можна бути вранці настільки гучною, - хрипко бурмоче бос і, не відкриваючи очей, вуха затикає. Бере і відвертається від мене, далі досипати.

Ні вже, ніяких йому більше снів!

- Вставайте! Терміново вставайте! - смикаю начальника за плече, борючись зі збентеженням, що чіпаю його без одягу.

- Ти завжди така скажена вранці? Лягай поруч, і я тобі такі сни подарую, будеш ще благати про продовження.

- Знаєте що? - спалахую я. - Може, я скажена вранці. Але ви цілодобово збочений!

Зігнати з дивана боса легко не вийде. Та нічого, тут кулер з водою мені на допомогу прийде. Набираю склянку води і повертаюся до нього.

- У моїх снах ви встали вчасно, коли вмилися, - і заношу склянку над начальником, обираючи, куди саме полити. Я б його ще льодом закидала, але це треба спускати до бару, просити. Олег хитрий, закриється від мене тут.

- Гей, досить мене водою поливати! - начальник різко приймає сидяче положення.

У моїх руках стакан затремтів. Він же і спросоння заборонено гарний. Випрямляє широкі плечі, запитально вигинає брову і з примруженням розглядає мене, пом'яту, з гніздом на голові, замість зачіски.

- Доброго ранку тоді, чи що? Так і побіжиш в офіс, або все ж з душу і кави будемо день починати?

- З вами я в душ не піду! Тільки по черзі, - моя позиція тверда й ясна.

Мало того що спали в одному приміщенні. Тепер вирішить собі, що і в іншому Лізу можна з собою всюди тягати. Не дочекається. Ніяких йому більше поблажок. Всі нерви вимотав своїм нестерпно спокусливим виглядом.

- Лізо, Лізо, яка ж ти дика, - зі смішком реагує на мою відмову, і піднімається на ноги. - У клубі є номери, чекати черги не доведеться. Бігом у душ, вип'ємо каву в барі і поїдемо, якщо ти жити не можеш без офісу. А ну, хутчіш поквапся!

Тепер він сам мене звідси жене в коридор.

Бос кличе співробітницю клубу, вона проводжає мене до вільного номера, видає рушник і гігієнічні засоби. Життя трохи налагоджується у процесі купання. Змиваю з себе вчорашній день, але тільки не боса. Такого гада не змити! Адже він знову мені влаштував квест з витривалості. Аеропорт вже був, тепер клуб, незабаром до парашутів дійдемо.

Витираюсь, і згадується моя обіцянка показати коханого хлопця начальнику. Боже, кого я йому покажу? Навіщо взагалі про це ляпнула? От хотілося себе відстояти. Еге, відстояла.

Треба було його просто стільцем гепнути. І швидше, і надійніше. А не вигадувати бозна що.

Тепер все. Я знову в халепу потрапила.

До ладу себе привела. Ні про яку косметику, звичайно, вже мови не йшло. Вмилася, розчесалася і то пощастило. Зовсім вже не перелякаю колег на роботі.

Спускаюся в бар, а там вже Олег Романович. Свіженький такий, на барному стільці розсівся і регоче над жартами бармена про витівки нічних відвідувачів.

Ну немає у нього жодних проблем. Аж бісить!

- Ваш дядько два рази дзвонив, - ось я можу про проблему нагадати, мене навіть трусить через це.

Олег Романович заглядає у свій телефон і невдоволено хмикає.

- У мене від нього п'ять пропущених. Якщо у тебе менше, то ти нам і шукаєш відмазки. Виконуй, Ліза.

Не зрозуміла, де логіка? Чому я повинна шукати нам виправдання?

Але це ж Олег, не має меж його нахабства.

Приїжджаємо в корпорацію. По дорозі я намагалася достукатися до боса, щоб він сам розбирався з генеральним директором. Чому знову я? У відповідь отримала, хто робить добре доноси, той і з виправданнями повинен вміло справлятися. Ось скрізь він примудряється вислизати сухим без зайвого напруження.

Та гаразд-гаразд... нехай потім не скаржиться.

У приймальні дочекалася, поки Олег Романович вийде, і відразу дзвоню його дядькові. Себе, звичайно ж, виправдовую. З натхненням розповідаю, як проводжу виховну роботу з його недолугим племінником. А він, мій бос, в сенсі, цього не цінує. Доводиться його витягувати з клубів, прямо з обіймів красунь у самий розпал їх розпусти, і на роботу доставляти. З ніг збиваюся, наскільки оберігаю Олега. Генеральний хвалить мене, співчуває.

Ось яка я розумниця. Ну і нехай я не бачила поруч з Олегом красунь, а спав він в одному кабінеті зі мною. Все одно нехай отримає, мені ж не шкода.

- І як? Поговорила з моїм дядьком? - повертається начальник з питанням.