Розділ 7

- Ти чим думала, коли нас пристібала? - у таксі бос метає в мене грізні блискавки.

Злющий як голодний бізон, зате йому не до жартиків. Що теж на користь, нехай трохи побіситься.

- А ви чим, Олегу Романовичу, коли збиралися від мене відлітати?

Про всяк випадок, відсуваюся від нього подалі, втискаючись боком у дверцята машини. Але ж рука моя у нього залишається, і втекти нікуди не вийде. Вся надія на водія таксі - він свідок.

До виходу з аеропорту і так вже наслухалася, що босові довелося через мене кидати свою улюблену тачку. Він більше про транспорт турбувався, ніж про мене.

Сподіваюся, генеральний дасть мені велику премію за шкідливість праці. Небезпека на кожному кроці, загроза постійна. О ні-і, настільки мене не готувало життя. 

- Питання тільки я можу задавати, - замість відповіді бос вигадує нові правила.

- Добре, я взагалі можу помовчати, - старанно уникаю його колючого погляду.

У Олега Романовича в цей момент пролунала мелодія дзвінка на телефоні. Він звично поліз рукою в кишеню, затягнувши туди і мене. Поки витягав телефон, ми заплуталися, та ще й таксист різко вивернув кермо. Сама не зрозуміла, як впала на боса, вчепившись вільною рукою за чоловіче плече, а він мене схопив за талію.

- Я ненавмисно, вийшло випадково, - червоніючи, попереджаю, щоб не подумав всякого зайвого.

- Наручники теж випадковість? М?

Від шипіння боса мені в саме вухо або від відчуття шкірою гарячого дихання, в мені відбувається заминка з відповіддю. По тілу сотні мурашок повзуть і лякають мене. Ой, я ж продовжую за нього триматися.

Знімаю руку з плеча боса, але він не відпускає, тримає міцно, змушуючи дивитися очі в очі і тонути в його бездонній блакиті. Ні, я не піддамся гіпнозу. Ні за що. Замружуюся.

- Відпустіть мене. Нам так сидіти незручно.

Після аеропорту бос вперше засміявся, але якимось особливо зловісним сміхом.

- Лізок, а ти міцний горішок. Так швидко і не розколеш тебе. Де взяла наручники, зізнавайся?

- У тата, він працює великим начальником в поліції, - подумавши, додаю: - якщо вирішите від мене позбутися, здавши в поліцейську дільницю, то мене швидко відмажуть. Це я так, на майбутнє, якщо що.

Олег Романович нервово смикнув оком.

Моя справа налякати, із завданням впоралась. Іноді ж можна і прибрехати трошки. Насправді, мій тато ніякий не начальник, сидить в кабінеті, приймає конфіскат і довідки видає. Отримує копійки, але зв'язки є.

- І де тебе таку дядько відкопав? - вимовляє бос навіть не з питанням, окидаючи мене похмурим поглядом, що не віщує нічого надалі доброго.

Виходимо на парковці корпорації. З'являється нова проблема. Не у мене, а у начальника.

- Нам у наручниках доведеться заходити в офіс. Лізо, від тебе тільки халепа! Ти уявляєш, що про нас подумають?

- Подумають, що ми дружна команда? - намагаюся дивитися на ганьбу з оптимізмом.

- Ні, подумають, що це я знову викидаю фокуси, взяв секретарку в заручниці.

- Тоді скажемо, як є, що це я причепилася.

- Ще краще, - пирхає він невдоволено.

- Можемо нижче спустити рукава та зверху накриємо сумкою для ноутбука. Олегу Романовичу, не переймайтеся. Ваша популярність в колективі менше не стане, в офісі ви лідер обговорень серед жінок.

- Переймаюсь я про інше, Лізок… - натягуючи свій рукав на пальці, задумливо тягне. - Чим би тебе таким провчити, щоб і думати забула, як нападати на начальника? 

Упс.

Олег Романович вже готує план помсти. Але що тоді буде, коли він зрозуміє - ключі від наручників у мене були з собою.

Входячи в офіс, ми помінялися з Олегом за настроєм. Він тут же відкинув на публіку свої невдоволення, крокував впевнено, розсипаючи на всі боки променисті посмішки. Робив турботливий вигляд, як ніби притримує мене, хвору, і навіть питав голосно, чи треба вже мене відправити в лікарню. І тільки я розуміла - хоче сплавити до божевільні. Сам нехай туди відправляється!

Для мене вся ця безглузда ситуація при сторонніх, здавалася, верхівкою ганьби, намагалася ні на кого не дивитися та скоріше дістатися до заповітної приймальні. Хоча розуміння, що там я залишуся з начальником наодинці, вже точно не давало шансу на полегшення. Ну, хіба що, відчепити начальника від мене скоріше. Відчувати тепло його долоні, пліч-о-пліч стояти в ліфті, торкаючись носом його піджака, і рухатися по коридорах... ох, на що я підписалася заради посади?

- Звільняй нас! - тільки переступили поріг, отримую наказ холодним і суворим тоном.

Ну добре, ну добре, зі мною не треба грати в турботливого лицаря.

- Зараз-зараз, ви тільки не хвилюйтеся. Дійдемо до столу і там знайдемо ключики, - заговорюю йому зуби, готуючись до жорстокої страти.

- Швидше! - Бос квапить і тягне мене на буксирі до столу. - Тут вони? В якому ящику? Лізо, чому ти стоїш?

- Відпочиваю, втомилася з дороги, - тяжко зітхаю, продумуючи новий план у голові.

Але бос заважає, йому не до відпочинку.

- За витівку отримаєш великий штраф, тоді й відпочинеш, - примружується, спопеляючи пронизливим поглядом. - Ні, штрафу мало. Придумаю щось цікавіше, ти ж любиш непередбачуваність, то я тобі влаштую.

Ковтаю нервовий ком. Спітніли долоні.

Непередбачуваність я згодна тільки сама видавати. Повертати мені не треба, щиро дякую. Нащо зайві вигадки на мене витрачати? Бос адже навіть не намагаючись, здатний приголомшити до гикавки. А якщо постарається тоді... Повний капець!

Доведеться перейматися не тільки щодо роботи, а й за порятунок.

- Ой, щось не бачу тут ключів? Невже забула, куди поклала? - дурненьку включаю, бо мало чого залишається.

- Ліз-зо! - звірячий рик боса над вухом.

- Олегу Романовичу, вас можна попросити заплющити очі? Раптом вони під вашим гнівним поглядом не знаходяться.

- Рахую до “трьох” і викликаю майстра з бензопилою.

Перевіряю, очі він прикрив. Сумку кидаю на крісло і нахиляюся, намагаючись однією рукою відшукати, куди я в стані «Прибити нахабного боса», могла кинути маленькі ключики. Фух! Хоч з чимось пощастило, я знаходжу їх швидко, на рахунок «два з половиною». Тільки випрямитися не встигаю.