Розділ 6

Ділова зустріч боса пройшла швидко. У великому торговому центрі Олег Романович зустрівся з директором і обмінявся з ним підписаними документами. Більше там не затримувалися. І я чекала повернення в офіс нашої корпорації.

Розслаблено відкинулася на задньому сидінні в машині начальника. У нього тут затишно, шкіряна оббивка світло-бежевого кольору, чистота всередині салону, все сяє і пахне приємно. А, ні. Це не машина виділяє аромат, а сам власник дражнить мої ніздрі.

За кермом Олег Романович мене дивує. Водить спокійно, з легкістю, наспівуючи собі щось під ніс. Віртуозно лавірує у пробках між потоком машин, і сама безтурботність на вигляд. На мене він навіть не дивиться. Але я і не прошу!

Відвертаюся до вікна, а то задивилася на боса. На його потилицю, широкі плечі, руки на кермі з довгими пальцями. Все, більше не буду дивитися. Олег Романович всього лише моє тимчасове випробування. Швидше, мука. Так, з ним ще спробуй не з'їхати з глузду. Він же хитрий і з задоволенням користується своєю владою, добиваючи мене.

- Не зрозумію, а куди ми їдемо? - вириваюся з думок, коли доходить, що дорога зовсім не до офісу.

- На робоче місце, скоро приїдемо. Трохи довелося об'їжджати, - пояснює бос, і далі спокійненько рулить.

Хм-м... занепокоєння в мені наростає. Робоче місце, це ж наша приймальня? Так? Але як ми опинилися в іншому кінці міста? Нічого собі, він об'їжджає.

Якщо потягне до себе додому, то я його точно чимось огрію. Сиджу, думаю, чим боса стукнути? Треба б чимось важким. Он який, здоровенний і міцний. Нова ідея - носити на роботу кувалду.

Нескінченно наша поїздка не тривала. Ми приїхали, машина зупинилася на парковці. Стільки всього в голові перебрала, але тільки не приїзд в... аеропорт.

- Ви ж казали, що на робоче місце мене привезете? Навіщо ми тут? - з обуренням ахаю, роздивляючись через вікно пасажирів, що поспішають на рейс.

- Можу запевнити, не для романтичного польоту з тобою в Париж, - посміхається шкідливий начальник. - Там, де моє робоче місце, там і твоє. Сьогодні я бажаю тут провести час з користю.

І виходить з машини, підганяючи мене.

Як з ним можна працювати? Ну як? Я ж не можу передбачити хід його хитрющих думок навіть на годину вперед. Та що там, за хвилину іноді встигає шокувати. Не бос, а кровосос. Подвійно тепер хочеться стукнути.

Зрозуміло одне, начальник випробовує мене, знущається. Чекає, коли я зірвуся, і тоді покличе до себе команду масажисток. Ось тільки заради цього не здамся! Не бачити йому грудастих красунь, поки я не побачу своє законне місце у відділі економістів.

- Олегу Романовичу, ми там працювати не зможемо. Там шумно, давайте повернемося?

Прошу ж як людину. Але ні, він тягне мене всередину.

У боса з собою ноутбук і папка. І я вся обвішана речами для роботи слідом повзу. Потрапляємо в зону очікування. Олег Романович знаходить для нас вільні місця між натовпом китайців і багатодітною родиною. Розташовуємося, якщо можна так сказати. Я все ще сподіваюся на розіграш, начальник посміється, і повернемося у приймальню комфортного офісу.

- Завдання мої ти ще не закінчила, - повертається до мене бос, але не схоже, щоб сміявся. - Тому не сиди без діла, Лізо! Сьогодні працюємо без перерви.

- Чому тут? У мене вуха від галасу закладає. У спокійній обстановці працюється краще.

- Ось даремно ти так. Звикай до ненормованого графіку в будь-яких умовах. Тут хоча б інтернет добре ловить. Не в лісі сидиш під ялинкою. Але якщо попросишся…

- Ні, не треба мене в ліс, - скоріше відмовляюся від ще гіршого варіанту. - Якщо вже вам цього хочеться, то я всюди впораюся.

- Інша розмова, - весело хмикає бос. - Ти просила вчити тебе особливостям у відділі постачання. Зараз і приступимо. Почнемо з техніки, будемо перевіряти рух на складі.

Через півгодини у мене в голові все перемішалося. Слова начальника, нескінченні оголошення "Рейс відправляється через... хвилин" і крики пасажирів, які нескінченно прибувають і метушаться. Китайців стало вдвічі більше праворуч від мене. І навпроти розсілася пара, вони сперечаються і лаються, хто з них забув квитки на відпочинок.

- Говоріть голосніше! - намагаюся перекричати чергову посадку на рейс і божевільний гул голосів.

- Краще прислухайся, - отримую пораду.

Фр-р! Закипаю! Ледве тримаюся. Зуби зводить від злості. У мене цифри плутаються, бос постійно відволікається на виклики по телефону. Потім смикає мене, що я повільно текст набираю. Сам він, безтурботний і задоволений, розвалився на сидінні, закинувши ногу на ногу.

- Подивіться за валізою, будь ласка. Мені треба збігати в туалет, - мене смикає жінка і підсовує під ноги свій великий вантаж.

- Залишайте, ми тут надовго, - дозволяє їй Бос, кидаючи на мене усміхнені погляди.

От як, значить?

Зчепила зуби і далі дивлюся в монітор. І чому мені хочеться говорити одними лайками?

- Ви не подивитеся за моєю дитиною? Другий втік, мені його треба наздогнати, - ще валізу не забрали, а вже підкидають нові прохання.

Киваю схвильованій матусі, в такому я не можу відмовити. Дітей обожнюю, і вони це відчувають.

- Ні, попросіть когось іншого, у нас тут робочий процес, - несподівано стрепенувся начальник, з побоюванням поглядаючи на хлопчика, приблизно років п'яти.

- Ви мені найбільше вселяєте довіру, - засмучується мати від відмови і сина за руку бере відводити.

- Залишайте, залишайте. То дядько жартує. Іди до нас, малюче. У мене в сумці є льодяники, - повертаю нам хлопчика. Якщо чесно, в першу чергу на зло безсердечному шкіднику моїх бідних нервів.

Мати несеться на пошуки другої дитини, хлопчик плескає очима і готується плакати.

- Так і знав. Я взагалі не вмію спілкуватися з дітьми, - хмуриться бос і ще більше лякає дитину.

Перемикаю скоріше увагу хлопчика на себе. Даю льодяник, розпитую, як його звуть, кого втратили, показую миготливі вогники на табло і з захопленням реагую на його заводну машинку. Навіть підбадьорилася і покращився настрій. Захотілося і босові його гарненько підняти.