Глава 8. Проблеми поодинці не ходять

Фаелія підкинулась від стуку у двері. Спроба зіскочити з ліжка мало не закінчилась безславним падінням на підлогу, оскільки вона була просто-таки загорнута в ковдру – ледь виборсалась! Це Його Величність так потурбувались? Той, про якого стільки різних жахливих речей розповідають?! А ввечері здавався звичайною людиною.

«Чутки – зло!» – вирішила вона для себе й попленталась у передпокій, ледь не перечіпаючись в передранковій темряві.

За дверима стояв хтось з королівської варти:

– Його Величність наказали вам бути готовою за пів години й чекати на нього у внутрішньому дворі! – відкарбував він й, розвернувшись, помарширував до сходів.

«Його Величність наказали!» – подумки перекривила вона.

Ця Величність вчора комусь спати не давала, а тепер накази роздає! Як мило! І нічого ж не скажеш – король! Ще раз так заявиться – доведеться повертатись до своєї лавки, бо ніякі ж нерви не витримають!

Пирхаючи й обурюючись, Фаелія нашвидку умилась й закинула до рота пару тістечок, на котрі Їхня Величність ввечері милостиво не зазіхнули. Проковтнула сік й помчала на подвір’я.

Як виявилось, зібрались вже всі – лиш на неї чекали. Ну, в неї слуг нема, щоб вчасно будили, годували, одягали – все сама. Але хоч зауважень ніхто робити не став. Навіть король. Окинув лиш якимось байдужим поглядом, аж образливо стало: вчора буквально до її ліжка звалився, а сьогодні, як на якусь річ дивиться. Хоча, можливо, для нього і є річчю: захотів – дістав, побавився. Набридла – стій собі на полиці.

– Ви верхи їздити вмієте? – погладжуючи по шиї свого білосніжного скакуна, обернувся він до неї.

– Ні! – Фаелія обвела поглядом весь загін, що вже вишикувався кожен біля свого коня, й очікував на команду.

Десять воїнів й офіцер. І з кимось з них доведеться їхати їй.

– Сядете зі мною! – подав їй руку король, даючи зрозуміти, що рішення не обговорюється.

Вона ледь не позадкувала: мало їй було вчорашнього вечора?! Тепер ще їхати верхи з королем і, практично, в його обіймах… Під якою нещасливою зіркою вона народилась?

– Може… я спробую їхати сама? – не квапилась вона вкладати свої пальці до його долоні.

– Тері Таґвор! – Саґрон дещо підвищив тон. – В мене не так багато часу, щоб витрачати його на ваші спроби домовитись з конем, – почулись стримані смішки чоловіків й Фаелія ледь не спалахнула, та, варто було королю зиркнути на своїх воїнів, як вони миттю змовкли. – Я довго буду на вас очікувати? – мало не пропалив її роздратованим поглядом.

Зчепивши зуби, дівчина сперлась на його долоню й, поставивши ногу в стремено, легко скочила у сідло. Він скочив одразу за нею:

– А казали, що не їздили.

– Ну, це треба бути мішком, щоб не зуміти сісти на осідланого коня! – сердито пирхнула Фаелія, відчуваючи, як її притискають до потужних чоловічих грудей, обхопивши за талію.

Загін рушив з подвір’я й, виїхавши на центральну вулицю Еліону, пустив коней риссю. За пів години швидкої їзди вони дістались околиці столиці й, проминувши кілька провулків з акуратними будиночками, наблизились до ріки. Над водою здіймався густий туман, що молочними клубами сповивав все довкола, вкриваючи собою навіть міст. Сонце ще не здійнялось, ховаючись десь за верхівками дерев, й небо через це здавалось й саме непривітно сонним.

Розмірена їзда заколихувала, а свіже повітря бадьорості чомусь не додавало, й Фаелія весь час боролась із сонливістю, намагаючись не примостити свою голову на королівське плече. А хотілось. Й не тому, що королівське! Тому, що спати хотілось страшенно! Їй зараз би будь-яке плече підійшло, аби тільки не це.

– Вам начебто ніхто не заважав виспатись, Фаеліє, – обдало її вухо гарячим подихом й насмішкуватим тоном.

– За що маю вам подякувати, Ваша Величносте! – пирхнула вона й потягнулась до своєї похідної сумки. – Зараз вип’ю бадьорливого й оте «ніхто не заважав» – заважати вже точно не буде, – діставши червону пляшечку, вона примудрилась зробити ковток, попри те, що її потрушувало, й спробувала вирівняти спину так, аби не торкатись грудей короля, але її тільки ще щільніше до них притиснули.

– Припиніть смикатись! – хмикнув король, реагуючи на її вовтузіння. – Кінь вам не подякує. Краще керуйте напрямом.

– Нам доведеться спішитись, оскільки туди немає стежок, а дерева стоять доволі щільно, – кивнула ліворуч Фаелія, вказуючи на дійсно густі зарості проміж дерев, що виднілись з узлісся, до якого вони виїхали.

Король здійняв руку й загін зупинився:

– Спішитись! – він скочив на землю й хотів допомогти дівчині, але та так спритно злетіла, що змусила його знов сумніватись в її ж словах: – Ви певні, що ніколи не їздили верхи?

– Ну, якщо мені не поставили ще один ментальний блок, викресливши з пам’яті таке вміння – то певна, – криво осміхнулась вона.

– Повернемось – я перевірю, – схилившись до неї, досить однозначно натякнув на спосіб перевірки король.

– Тепер в мене чудовий стимул – згадати все самотужки, – ошкірилась дівчина.

– Ви напрямок не забудьте, – кивнув їй на ліс Саґрон й повернувся до загону: – Двоє залишаються з кіньми, інші – зі мною!

Ліс зустрів їх трохи ще сонним співом пташок, що тільки починали свій день. Та з кожною хвилиною щебетання ставало все голоснішим, а туман, чимдалі від ріки – рідшим. Ніздрі лоскотало ароматами ранньолітніх квітів, що яскравими плямами вигулькували то з одного, то з іншого боку їхнього шляху, а легкий вітерець без кінця підносив все нові. Зрештою, вони вийшли до необхідної галявини й Фаелія вклякла: щось було не так. Вона точно знала, куди йшла того вечора. Але це було не те місце, хоча помилитись вона не могла.

Король наблизився до неї майже впритул:

– Це те місце?

– Так, – кивнула вона й розпачливо озирнулась на нього: – Але я його не впізнаю.

– Тобто, як не впізнаєте? – досить похмурим поглядом втупився в неї Саґрон.

Фаелія й сама не могла цього пояснити: вона точно знала шлях до тієї галявини, але це була не вона. Як таке могло статись – вона не уявляла. Хоча, одна здогадка була.