Глава 7. Забуте минуле

Повертаючись до своїх покоїв, Саґрон намагався укласти в голові все, що сталось за останню годину. В лабораторію він прийшов з абсолютно вигаданою причиною: розбив флакон зі знеболювальним, котрий, насправді, просто заховав. Сподівався, що після відвідин тюрми Фаелія примчить спочатку туди, що вона й зробила. А от побачити ментальний блок він не очікував. Якби його старанно не замаскували – побачив би раніше. Та варто їй було заїкнутись про те, що в неї є якийсь провал в пам’яті, як в ньому одразу ж спрацював менталіст – сімейна здібність, що передавалась від батька до сина.

Тільки спосіб, яким той блок на її спогади встановили, йому не сподобався: уявляти, що хтось посмів її торкатись – виявилось надто неприємним. Не усвідомлював – чому, адже знав це нахабне дівчисько якихось пару днів! Але вона встигла так заполонити собою простір довкола нього, що починало здаватись, ніби так було завжди. Розумів, що єдине, що він зможе їй запропонувати – це стати його коханкою. І знав, що не зробить цього, але зупинитись не зміг. Було в ній щось, що нагадувало Еленію й Іолару разом, хоча й були вони абсолютно різними, якщо брати кожну окремо.   

Еленія залишилась в його спогадах чистим світлим образом – незаплямованим нічим, окрім болю, яким все завершилось. Вона була тихою, мрійливою, й постійно ніяковіла. Від неї віяло свіжістю й невинністю.

Іолара ж була вогнем! Палала й запалювала, обпікаючи своєю пристрастю. Поривчаста, норовлива, непередбачувана – тоді він ладен був згоріти разом з нею, але й з цим не склалось.

Інакшою була Фаелія: в ній та сама свіжість й чистота дивно сполучались з пекучим полум’ям. Це був мінливий вітер, котрий то обдував приємною прохолодою, то зносив тебе спекотним буревієм, й хотілось спіймати їх обидва. Але вхопити вітер було неможливо, хіба самому ним стати. Як би він хотів бути просто вільним вітром, котрий безперешкодно торкався б її вуст. Манких, п’янких, спокусливих… Ледве блок розімкнув – так хотілось насолодитись самим процесом.

За цими роздумами не помітив ні як до покоїв увійшов, ні як роздягатись почав, ні стук до дверей одразу не почув. Повернувшись до передпокою, роздратовано кинув:

– Увійдіть! – вже здогадуючись, хто там.

Іолара впурхнула, спокусливо похитуючи стегнами. Наблизившись до нього, хтиво куснула губу й потягнулась долонями до його напівоголених грудей:

– Я скучила, коханий.

– Я просив тебе! – відірвав її руки від себе Саґрон. – І сподівався, що після вчорашнього ти більше не прийдеш.

– Не можу, – винно усміхнулась вона. – Я стільки років не бачила тебе, й тепер просто божеволію, очікуючи на свої крихти.

– В тебе був шанс залишитись зі мною, але ти обрала інший, – відрізав він, застібаючи сорочку.

– Я вже казала, любий, чому я так вчинила, – з сумом спостерігала вона за тим, як його тіло зникає за одягом.

– Пам’ятаю. Але, якби ти мені сказала про свою вагітність, повір, я б знайшов спосіб, як переправити тебе до безпечного місця й переховувати весь цей час і тебе, і дитину, якщо це дійсно моя дитина, – пропік її похмурим поглядом Саґрон. – Термін був невеликий, тож, ми встигли б сховати тебе. Але ти обрала вийти заміж за іншого, хоча, – він схилився до її обличчя, – нагадай мені, будь ласка, що ти обіцяла, коли ми прощались?

– Я пам’ятаю, що обіцяла чекати на тебе, – сердито підтиснула губи Іолара. – Але ти ж сам розумієш, як важко вагітній жінці залишатись самій з дитиною, котру вона народила не в шлюбі!

– Згоден, – кивнув він, викривляючи губи їдучим осміхом. – От тільки я повернувся до Ейтанії за рік до твоєї другої вагітності, й не знати про це ти не могла, оскільки почалось повстання. І, хто стоїть на чолі повстання – було відомо навіть глухим й сліпим! Та, поки я з боями пробивався до столиці, ти спокійнісінько зачала зі своїм чоловіком другу дитину й встигла її народити – так на мене чекала? Чи, може, давно хрест на мені поставила?

Закусивши губу й обхопивши себе руками, Іолара відвернулась від нього, нервово потираючи плечі:

– Все ж таки він мій чоловік, – її голос видавався глухим й пригніченим. – Я не могла йому відмовляти постійно.

– Справді, Іоларо?! – глузливо хмикнув Саґрон, навіть не намагаючись зазирнути їй в очі – минув той час, коли він насолоджувався їхньою медовою солодкістю. – Я все можу зрозуміти: слабка жінка з чужою дитиною на руках, хоча ти ніколи нею й не була, сховалась за спиною іншого чоловіка. Але ж ти могла дійсно запобігти другій вагітності! В усякому разі, тоді, коли я вже був зовсім поряд. З цього я роблю лиш один висновок: на мене ніхто не чекав.

– Саґроне! – вона різко повернулась до нього, сяйнувши розпачем в очах. – Тебе не було стільки років!

– Я знаю, Іоларо! – гримнув він. – Знаю! І навіть претензій тобі не виставляю. Навіщо ти з’явилась, якщо все в тебе було так добре?

– Заради нашого сина! – гордовито скинула вона головою, перехоплюючи його погляд.

– Так турбуєшся за його майбутнє? Наскільки мені відомо, з доходами твого чоловіка – твоєму синові нічого не загрожує, – його обличчя скрижаніло, як і голос. – Якщо ж ти озвучиш й доведеш, що він – мій син, то спадок від твого чоловіка йому вже не світить. А ти ж так турбуєшся за його майбутнє! То давай я просто куплю йому маєток на його ім’я, й забудемо про це.

– Ти хочеш відмовитись від власного сина?! – сахнулась від нього Іолара.

– А ти сподівалась, що я оголошу його спадкоємцем? – саркастично заломивши брову, втупився в неї Саґрон. – Ти ж чудово знаєш, що закони Ейтанії цього не дозволять, а їх переписувати, щоб вчергове розколотити наших аристократів, я не збираюсь.

– Я знаю, але… – її обличчям майнув дивний вираз й вона осіклась, так і не продовживши.

– Але що?! – погрозливо насунувся на неї Саґрон. – Ти розраховувала, що я дозволю тобі розлучення з чоловіком. Визнаю сина. А потім, на радощах, розтану й одружусь з тобою?! Цього не буде, Іоларо! Затям це собі! – зробивши крок від неї, він кивнув на двері. – Можеш йти. Більше, ніж я запропонував, ти не отримаєш. Будеш наполягати на тому, щоб я визнав сина – позбавиш його спадку від свого чоловіка, й можеш позбавитись утримання від нього й сама. Тобі це потрібно?