Глава 4. Тіні минулого

Іолара Траменор була останньою, кого Саґрон хотів зараз бачити. Взагалі волів би не бачити, але й відмовити не зміг:

– Проведіть в кабінет! – кинув начальнику варти й зник за дверима.

Пролетівши крізь приймальню, де нервово підскочив його секретар, він влетів до кабінету й, пройшовшись кімнатою, наблизився до шафи. Дістав графин з вином й плеснув собі у келих. Ледь пригубивши, відійшов до вікна: парк, засаджений вічноквітуючими магноліями, трохи заспокоював, але не надовго. Лиш добра бійка дійсно втихомирювала його нерви, але тренування він відклав на вечір.

Двері прочинились й почувся голос секретаря:

– Ваша Величносте! Леді Траменор!

– Впустіть! – кинув не обертаючись.  

Кілька легких кроків, звук дверей, що зачинились, й в спину долинув глибокий грудний голос:

– Ваша Величносте!

Стояв не обертаючись, хоча й знав, що вона зараз знаходиться в глибокому реверансі й очікує на його дозвіл підвестись. Але він не обертався. Не тому, що хотів принизити – просто не хотів бачити й, бажано, якомога довше. А, краще, ніколи. Проте, дозвіл їй увійти дав він сам.

Поволі обернувшись, Саґрон наблизився до дами, що все ще тримала реверанс в очікуванні на його реакцію, й подав руку:

– Леді Траменор.

Випроставшись, струнка ефектна білявка звела на нього свої майже карі очі кольору стиглої вишні з темно-золотистим обідком, котрий начебто копіював колір її золотавого волосся. Тонкий ніс. Яскраві пухкі губи. Порцелянова шкіра. Все така ж красуня.

– Я скучила, – винна усмішка ковзнула її чарівними вустами. – Ти надто жорстокий, – її рука нерішуче потягнулась до його щоки, але він різко перехопив тендітний зап’ясток й ледь втримався, аби не опуститись до грубощів.

– Припини! – всадив її в крісло й, обійшовши стіл, сів навпроти. – Не тобі звинувачувати мене в жорстокості! Це був твій вибір, Іоларо!

– Я боялась, що твій брат помститься мені за зв’язок з тобою, – здригнувшись, кутики її рота опустились, а в очах застиг просто всесвітній смуток.

– Ну, звісно, – скептично хмикнувши, Саґрон потягнувся за келихом й зробив один великий ковток, навіть не смакуючи. – Таріон! Котрий навіть не знав про наші стосунки!

– Але він ставив мені питання, з яких слідувало, що він про щось здогадувався, – прибитим голосом, ледь не з нотками сліз в ньому, тихо промовила білявка.

– Я пропонував тобі зникнути разом зі мною, Іоларо! – стукнув він келихом об стіл з такою силою, що, якби там було більше вина, то воно б вже розпливлось по паперах.

– Я боялась, що між нами завжди буде вона, – мало не прошепотіла гостя.

– Годі, Іоларо! – Саґрон розлючено ляснув долонею по столу. – Я просив тебе ніколи не згадувати про неї! Еленія – мертва!

– Але ти не забув її, – ніби докір кинула йому й з викликом подивилась в очі.

– А я не обіцяв її забути, – процідив він. – Вона була й залишиться моїм болючим спогадом, але всього лиш спогадом. Ти – була моїми живими почуттями. Але вирішила за краще їх вбити.

– Мені було страшно! Так! Не всі можуть бути такими, як ти! – скрикнула вона, і її темно-вишневі очі заблищали сльозами. – Я просто хотіла вижити!

– Ти чудово з цим справилась, – обдавши її крижаним тоном, відкинувся на спинку крісла Саґрон. – Чудова сім’я. Пристойний дохід. Навіть двох дітей встигла народити. То чого ти хочеш від мене?

Він здогадувався – за чим вона з’явилась. Здогадувався, але не збирався їй підігрувати. І вигнати не міг, хоча й хотілось. Надто багато їх пов’язувало колись.

– Я хочу розлучення з чоловіком, – нарешті виштовхнула вона з себе зізнання.

Навіть не здивувався її проханню. Дивувався лиш тому, як легко люди руйнують все довкола себе:

– Наскільки мені відомо, він просто-таки обожнює тебе. Чого тобі не вистачає?

– Тебе! – зухвало сяйнула на нього своїм літньо-спекотним поглядом й, скочивши з крісла, оббігла стіл й впала йому на коліна. – Навіть, якщо не даси дозволу на розлучення, все одно хочу тебе.

Він не встиг зреагувати, як вона вже обвилась руками довкола його шиї й вп’ялась палким поцілунком в губи. Прокляття! В бою діяв миттєво, але не з нею. Не хотів цього. Розум просто кричав, що варто виставити за двері цю зрадницю, але руки вже притягнули її до грудей, а губи перехопили ініціативу й зминали соковиті принади з жадібною пристрастю.

Йому ніколи й ні з ким не було так добре, як з нею. Всі стосунки, що були в його житті, розділились на до й після Іолари. Навіть Еленія була всього лиш світлим чистим образом – абсолютно невинним, хоча й закарбувалась в його серці першим коханням, котре в нього жорстоко відібрали й вбили. Іолара була іншою. Бурхливою гірською річкою, що своєю пристрастю могла змести весь його глузд. Тим болючішою була її відмова йти з ним.

Хотів забути. Вирвати з серця з кров’ю, з корінням, яким вона вросла в нього! Та варто було повернутись в Еліон тріумфатором, перше, що почав з’ясовувати – долю Іолари Вірейн. І як же боляче було дізнатись, що вона десять років, як Траменор і, в той день, коли його коронували, народила вже другу дитину. Після цього остаточно скам’янів. Які б жінки потім не опинялись в його ліжку – він їх навіть не запам’ятовував.

І от, минуло три роки його правління, й вона вирішила нагадати про себе. Чи зрушилось щось в його душі? Він не знав. Реагувало його тіло. Кляте тіло хотіло її! Попри зраду. Попри те, що належала іншому. Попри здоровий глузд.

Та яким би не було його бажання, він відсторонив її від себе:

– Тобі нададуть апартаменти на час твого перебування в Еліоні.

– Ти прийдеш до мене? – грайливо всміхаючись, проворкотіла лихоманковим майже шепотом.

– Ні! – відрізав одразу ж, встановлюючи межі. – Ти прийдеш до мене, якщо не зникне бажання.

В її очах майнуло щось схоже чи то на страх, чи на розчарування, котре вона миттю сховала за черговою усмішкою:

– Як скажеш, коханий.