Глава 3. Відбір

На момент, коли до лабораторії впустили всіх шістьох алхіміків, Фаелія вже сиділа за столом. Погляди, якими її «обдарували» колеги, мали б десять разів її спопелити, розвіяти за вітром й змити залишки, якщо такі мали б місце бути після настільки радикального дійства. Таке враження, що заради неї однієї, вони ладні були б забути про конкуренцію між ними самими, аби тільки її не підпустити до алхімії на відстань «до неба».

Відповіла їм приблизно так, як би дивилась на пусте місце. Проте, подиву цих набундючених терів – неприємному – не порадіти не могла. Всім своїм виглядом вони демонстрували абсолютне нерозуміння того, що вона тут робить? За їхніми розрахунками її вже мали б за межі Еліону викидати.

– Прошу, тери, – кивнув їм на той же стіл, за яким сиділа Фаелія, королівський алхімік. Він був найбільшим в приміщенні лабораторії й, на цей момент, вільний від будь-якого алхімічного посуду. – Вам зараз роздадуть абсолютно однакові флакони з однаковим вмістом, а ви маєте визначити склад. Це завдання на швидкість: як тільки напишете складові на листку паперу – віддаєте його слузі, що підійде до вас. Для цього просто піднімете руку з аркушем.

Слуга, що зайшов слідом за алхіміками, взяв тацю з сімома флаконами й лиш зібрався їх розставити, як двері лабораторії розчахнулись й до приміщення, розмашистими кроками, увійшов король. Махнувши рукою присутнім залишатись на місцях, він наблизився до свого алхіміка й на його здивований погляд розтягнув губи в хижому осміху:

– Хочу бути певним, що все буде неупередженим. Зрештою, це важливо для мене особисто, Анґроде.

Фаелія з цікавістю дивилась на цих двох й, здавалось, між ними було щось набагато більше, аніж просто служба одного іншому. А, враховуючи поважний вік королівського алхіміка – хтось казав, що йому вже за сотню років перевалило – можна було зрозуміти короля, адже від майстерності його особистого алхіміка часто могло залежати не лише здоров’я, а й життя.  

– Починайте! – кивнув він слузі, що завмер з його появою, так і не роздавши флакони.

Отримавши свою ємність, дівчина за секунду зрозуміла вміст й, написавши на листку одне слово «вода», віддала його слузі під черговою порцією суміші спопеляючих, заморожуючих, розвіюючих чи змиваючих поглядів колег, що тільки почали вивчати склад рідини у флаконі. А задоволена усмішка на обличчі королівського алхіміка всі ті погляди зробила просто вибуховими. Тепер їй точно треба було перемогти будь-що, аби ці милі тери не надумали спалити їхню з бабусею лавку – з них сталося б.

Король лиш ковзнув по напису байдужим поглядом й перевів його на свого алхіміка та, судячи з виразу обличчя того, можна було й не запитувати, чи була відповідь правильною. На Фаелію навіть не глянув.

Хвилин за п’ять свої листки простягнули ще двоє алхіміків. Через десять – троє. Й ще за десять – останній. Передивившись їхні відповіді, королівський алхімік виніс вердикт:

– Тере Кіппел й тере Осмері – можете бути вільними.

– Але ж… – спробував суперечити один з них, – якби в мене були всі необхідні реагенти – я б все визначив!

Анґрод Валґвін втомлено зітхнув, явно не маючи жодного бажання щось ще пояснювати:

– Цілком вірю. Але мій помічник має вміти визначати склад будь-якої речовини, маючи під рукою лиш себе.

Двоє претендентів неохоче підвелись з-за столу й, кинувши на Фаелію погляди, сповнені якоїсь незрозумілої зневаги, покинули лабораторію. Логіки в цьому вона не знайшла, тому навіть не стала дивитись на тих, хто залишився – й так відчувалось, як припікало.

Королівський алхімік дав черговий знак слузі й той почав розставляти перед тими, хто залишився, по чотири флакони на кожного й посуд для змішування.

– Ви всі отримали однакові інгредієнти, – пояснював задачу Валґвін, поки претенденти вивчали вміст. – Але з них можна як створити ліки, так й дуже небезпечну речовину. Самі вирішуйте, що ви хочете отримати. Мене цікавить швидкість створення і якість.

Розібравшись з компонентами, що отримала, Фаелія почала змішувати їх в пропорціях, необхідних для створення зілля проти опіків, котре вони не один раз готували з бабусею у своїй лавці, тож, це не являло собою особливої складності. Та варто було б буквально на кілька крапель змінити склад – й ця рідина могла б роз’їсти шкіру до кісток.

Цього разу дівчина завершила свою роботу практично одночасно з алхіміком, що сидів поряд з нею. Вона гукнула слугу й поставила на тацю посуд з цілющим зіллям. Та не встиг він відійти, як, повертаючись в її бік, на цю ж саму тацю вирішив поставити готову рідину і її сусід, але невдало смикнув рукою й зачепив піднос. Той похилився й розчин, що готував алхімік, полетів в бік Фаелії.

По характерному запаху, що торкнувся її ніздрів першим, вона зрозуміла, що має зараз всі шанси залишитись без очей, і ніяка магія цього не виправить повністю.    

Саґрон бачив, як округлились очі дівчини й розширились її зіниці, коли в неї полетіла склянка з розчином, котру приготував алхімік поряд. Й, судячи з виразу обличчя, вона цілком точно ідентифікувала – що то було, але зробити хоча б щось, аби захиститись, просто не встигала. Все це пронеслось в його голові за якусь мить, й натренована роками реакція спрацювала раніше, ніж він її усвідомив: потужний повітряний потік прицільно віджбурнув дівчину разом зі стільцем, на якому вона сиділа, аж до стіни, мало не вкарбувавши її в неї, але Саґрон чітко контролював свою силу й встиг зупинити політ вчасно.

– З вами все гаразд, тері Таґвор? – ледь стримуючи лють, окликнув він дівчину.

– Так, Ваша Величносте, – трохи розгублено відповіла та, то обмацуючи своє обличчя, то розглядаючи руки.

Переляканий слуга, тим часом, стояв, завмерши, мов скульптура, й боявся поворухнутись. Його від опіків врятували захисні рукавички, завбачливо видані тому Анґродом.

– Варта! – обернувшись до дверей, гукнув король. – Забрати його! – кивнув на винуватця інциденту.